Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста – Галич, Володимир, Кам’янець. Згодом Данило Галицький здійснив успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захопив Люблін і Люблінську землю. Наприкінці 1245 р. Данило їде у м. Сарай – столицю Золотої Орди, де дістав з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. В антитатарській політиці Данило Галицький намагається заручитися підтримкою папи римського Інокентія IV. У 1254 р. в м.Дорогочині Данило був коронований папським легатом. Проте антитатарська політика не була реалізована.

У 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Луцьк, Кременець.

У 1264 р. Данило Романович помер.

Його син Лев (1264–1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301–1308 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства став Володимир-Волинський.

Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308–1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.

Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ’я отримав ім’я Юрій II Тройденович. Він врегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.

Після його смерті, тобто з 1340 р. Галицько-волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.

5. Історичне значення Київської Русі і її спадкоємниці – Галицько-Волинської держави

Древньоруська держава залишила яскравий слід в українській і світовій історії. Її внесок до середньовічного політичного, соціально-економічного і культурного життя був надзвичайно вагомим.

Історичне значення Київської русі перш за все полягає в тому, що вона:–

вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну могутню державу, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів (угро-фінських і тюркських народів-сусідів). Не випадково М.С.Грушевський вважав, що „Київська Русь є першою формою української державності“;–

сприяла прискоренню економічного розвитку (високопродуктивного землеробства і скотарства, ремесел і промислів), створенню багатої матеріальної і духовної культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т. п.);–

відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи). Багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі;–

зміцнила обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочівників;–

захистила Європу від азіатських орд;–

підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі з Візантією і Германською імперією, Польщею і Угорщиною, Литвою, скандинавськими країнами, які часто були скріплені династичними шлюбами;–

Київська Русь і її спадкоємиця – Галицько-Волинська держава стали основою формування української народності.

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на культуру західноєвропейських цивілізацій.

Рекомендована література

Андреев А. Р. История Крыма. Краткое описание прошлого Крымского полуострова. – М., 1995.

Баран В. Д. Княжий Галич в історії України // УІЖ. – 2001. – № 5. – С. 67–74.

Брайчевський М. Ю. Коли і як виник Київ . – К., 1963.

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі . – К., 1988.

Возгрин В. Сицилія і Крим – два осередки Передвідродження // Всесвіт. – 1998. – № 7.

Галицько-Волинський Літопис.(Переклад Л. Махновець). – Львів , 1994.

Греков Б. Д. Золотая Орда и ее падение. – М., 1950.

Гримберг Ф. Рюриковичи или семисотлетие «вечных» вопросов. – М., 1997.

Грицак П. Галицько-Волинська держава. – Галич, 1995.

Давня історія України. Кн. 2. – К., 1996.

Данилевский И. Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (IХ-ХІІ вв.): Курс лекций. – М., 1999.

Дзир Я. Автопортрет нації. – К., 1997.

Духовна спадщина Київської Русі: Зб. наук. праць. Вип. 1, 2. – Одеса, 1997.

Іванченко Р. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності. – К., 1996.

Каратеев М. Норманская болезнь в русской истории // Слово. – 1990. – № 8. – С. 63–67.

Котляр М.Ф. Полководці Давньої Русі . – К.: Україна, 1991.

Котляр М. Ф. Галицько-Волинське кнзязівство (До 800-ліття утворення) // УІЖ. – 2000. – № 1. – С. 25–31.

Котляр М. Ф. Данило Галицький.