національну державу, ніби йому було властиве так зване державництво, — в корені помилкове. Як я намагався довести, повністю поет ідентифікував себе тільки з ідеалом, з моделлю ідеальної спільності. Структура і влада, "закон і порядок", держава і гетьмани як її втілення постійно висвітлювались поетом як сили ворожі і чужі. Великою мірою ця чужість зумовлена національним (етнічним) моментом. Це стосується насамперед тих випадків, коли влада асоціюється з російською імперською владою. Та цілком ясно, що структура і влада притаманна й українській національній, етнічній сфері, і як така для нього не менш чужа й ворожа. Якщо визначати цю думку чітко, то Шевченко далекий від національної держави, він заперечує її морально-екзистенційну цінність. У рамках ідеальних часових вимірів (далекого минулого й майбутнього) українське життя визначається тільки й виключно категоріями ідеальної спільності. У термінах його поетичного космосу воно знаходить своє вираження в проповіді "золотого віку". Якщо перекласти цей термін на мову політичної ідеології, він означатиме радикальний антидержавний популізм і навіть анархізм"
Для обгрунтування свого висновку про те, що Т. Шевченко є, по суті, "радикальним антидержавним популістом" і "навіть анархістом" дослідник вводить у свій науковий аналіз поняття "ідеальної спільності" як соціального ідеалу поета. При цьому цей термін (в англомовному варіанті використовується латинський термін "communitas" запозичений у В. Тернера) розглядається як відмінний від поняття "громада".
При цьому Г. Грабович стверджує, що "ідеальна суспільність" тотально протистоїть суспільству, як структурованому явищу. "В поезії Шевченка (але не в його прозі) суспільна структура та ієрархія, по суті, постає царством зла. Її можна визначити як світ влади і рангів, закону й підпорядкованості, як продукт раціоналістичного мислення, і жоден з цих моментів не одержує в нього навіть нейтральної, не те що позитивної оцінки. На найвищому рівні суспільна структура втілюється в деспотизмі великих автократичних та бюрократичних систем, таких як Російська імперія, що показано в багатьох творах, особливо в поемах "Сон (Комедія)" та "Кавказ", як римокатолицька церква, зображена в "Єритику, як імперський Рим, що переслідує перших християн ("Неофіти"). На більш конкретному і безпосередньому рівні вона виявляється в деспотизмі місцевого поміщика, пана чи генерала, в інституціоналізованій системі експлуатації та пригноблення — економічного, політичного, морального та сексуального, — яку Шевченко бачить навколо себе всюди. Зображення такого гноблення та його осуду зустрічаємо в переважній більшості творів Шевченка. По суті кожен образ бідного і нещасного, — чи це якась конкретна покритка, чи спаплюжена Мати-Україна, — завжди промовляє про вину, закладену в системі та її представниках"
Г. Грабович зауважує, що найяскравіші Шевченкові образи "ідеальної спільності" виростали на ґрунті українського минулого, а точніше, козацької доби. Щоб уникнути логічної суперечності, адже козаччина, це не лише історична епоха та соціальне явище, а й історична форма української державності, дослідник говорить про те, що в минулому Т. Шевченко "примирює" "ідеальну спільність" та сувору ієрархію козацької організації тим, що влада в ній виступає як виразник загальної волі. За своєю ж суттю, підкреслює Г. Грабович, "ідеальна спільність, яку Тернер також називає антиструктурою передбачає на широкому, чи утопічному рівні вільне, рівноправне суспільство, позбавлене структурних ознак; а в термінах реального світу ідеальна спільність відбиває суспільні маргіналії — людей суспільного дна чи поза законами, принижених і ображених"
Г. Грабович звертає увагу на те, що сам Шевченко досить часто асоціює себе з соціально-маргінальними групами то виступаючи як "Перебендя", "кобзар", то захищаючи "варнака", "покритку Катерину", "сиріт", "калік убогих". Цей "захист" можна пояснити як походженням Т. Шевченка, так і його своєрідним "маргінальним" становищем в соціальній структурі тогочасного суспільства — вже не кріпак, але й не дворянин, вільний, але "забритий в солдати" і т.п.
Однак сам Шевченко зовсім не виказує подібної "соціальної невпевненості". Є. Маланюк звертає увагу на те, що "Недарма і Тургенєв і Полонскій в свої спогадах про Шевченка ужили слова "козак". Воно в половині XIX ст. ще носило на собі національний і, що дуже важне, елітарний (виділення Є. Маланюка — О.С.) відблиск провідної верстви України XVI-XVIII століть. Вкладаючи своє життя в історію своєї батьківщини, "кріпак" Шевченко був свідомий свого "обаполи времени" пов’язуючого чину"
Варто також зазначити, що твердження Г. Грабовича про те, що Т. Шевченко "заперечує морально-екзистенційну цінність" національної держави як такої, оскільки він послідовно виступає проти соціальної структурованості українського суспільства, оскільки в його візії минулого України начебто немає позитивного образу української, зокрема козацької, держави. Це твердження має сенс лише за умови, якщо абстрагуватись від Шевченкових тверджень про те, що "запорожці вміли панувати", від захопленого опису того як "полки шикувались", як "ясновельможний на воронім коні, блисне булавою". І зовсім вже незрозумілим стає риторичне питання поета в поезії "Чигирине, Чигирине...":
"За що ж боролись ми з ляхами?
За що ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра...".
Т. Шевченко завжди гостро відчував своє соціальне походження. Але не тільки кріпацьке, адже його рід козацького походження і був закріпачений незадовго до народження поета. Поет зумів одним з небагатьох поєднати у своїй творчості як соціальну, так і національно-державницьку парадигму. Він протиставляє соціального і національно-державного визволення, а розглядає їх як єдиний процес. Як відзначає Є. Маланюк, "... соціально-кріпацька, сказати б "клясова" свідомість Шевченка, зумовлена його походженням, переісточується, в міру духовного його росту, в свідомість вищу і ширшу, в свідомість національно-державну. Ця свідомість врешті знаходить напрочуд просту і в