"В своїй хаті — своя правда,

І сила і воля" (виділення Є. Маланюка — О.С.)

Обґрунтовуючи свою теорію про "маргінальну" "популістську антидержавність" Т. Шевченка, Г. Грабович дає свою інтерпретацію взаємодії "ідеальної спільності" та соціально структурованого суспільства. "Якщо Шевченкове розуміння ідеальної суспільності залежить від сприйняття суспільства як структурованої реальності, то та роль, що вони обидві відіграють у його українському світі, зводяться не до звичайного зіставлення, а до символічного закодованого руху між ними. Як уже зазначалося вище, в "нормальних", стабільних суспільствах рух відбувається від суспільної структури до ідеальної спільності і знову назад до структури. У цьому полягає модель очищення й відтворення суспільної структури. У Шевченка все навпаки. У тих віршах, де присутні рух між двома цими типами громадського існування, він завжди прямує або від суспільної структури до ідеальної спільноті, або від ідеальної спільності до суспільної структури. І завжди, без винятку, відроджується тільки ідеальна суспільність, а не суспільна структура"

"Ідеальна структура", за Г. Грабовичем, нагадаємо, передбачає рівність як абсолют, притаманний маргінальним структурам, адже саме для них, у тогочасному суспільстві, є можливим існування людини як вільнодіючої, необтяженої суспільними приписам. Парадокс реальності — соціальні ізгої, принижені та ображені, набувають свободи, але лише в обмін на втрату соціально-прийнятного статусу. Навряд чи це є суспільним ідеалом майбутнього Т. Шевченка.

Багато з шевченкознавців, говорячи про його суспільний ідеал звертають увагу на рядки з поезії "Юродивий", в яких поет задається питанням про те коли

"Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись".

Ця висловлена Т. Шевченком надія досить далека від приписуваної йому Г. Грабовичем ідеалу "маргінальної бездержавності". Як відзначав В. Барка "Згадка про Вашингтона — це не відокремлена подробиця в ліричному малюнкові, а ключовий складник, концепції про новий характер державного провідництва, основаного якраз на новому і праведному законі: проти дикого свавілля царів-деспотів і супостатів... Державний провідник без деспотичної влади над "особистостями" співгромадян", що мають рівні права у дійсному законі, як і він — ось ідеал Шевченка. А той закон названо "новим і праведним": новим, бо не було його в імперії, і праведним, бо якраз через нього поборюється "злая воля" царів як джерело нещастя"

Т. Шевченко протистоїть суспільству як структурованій спільності, але суспільству йому сучасному, соціально розколотому в минулому і теперішньому. Однак він покладає надію на те, що в майбутньому цей розкол вдасться подолати і досягти соціальної гармонії. І в цьому відношення "ідеальна спільність", якщо використовувати термін Г. Грабовича, в "широкому, чи утопічному" розумінні, як вільне, рівноправне суспільство є сенсозабезпечуючим життєвим ідеалом поета.

Т. Шевченко не ідеалізує реальний суспільний лад США, надто добре він знав від свого друга американського чорношкірого актора А. Олдріджа, і про існуюче рабство, і про "соціальні контрасти". Але сам факт встановлення держави за формулою "ми, американський народ", не міг не захоплювати поета. Адже якщо змогло відбутись "ми, американський народ", то може статись і "ми, український народ". І всі поневолені народи.

Ідея "волі" є однією з домінуючих в творчості Т. Шевченка, вона нею пронизана. У цьому сенсі Шевченко є виразником саме того українського колективного підсвідомого, яке чітко окреслив свого часу Вольтер — "Україна завжди прагла волі". Але ця воля не протистоїть свободі. Вона є у поета граничним виявом людської в цілому і української, зокрема, сутності. "Шевченко — поет народний і в тому значенні, що говорив від імені і свідомости основних шарів суспільства, переважно селян, їх мовою, але ще більше — як найглибший виразник всіх, від кріпаків і аж до тієї верхівки, звідки також виходили шукачі шляхів до народного визволення. Вся нація, з різними шарами і верствами пробудженими і приспаними, "мертві, живі і ненародженні" як спільнота духовна, під покровом Церкви, і як історична спільнота в життьовій боротьбі і праці, спогадах і сподіваннях, творчості і повноті щоденного побуту: вся знайшла в особі Шевченка свого суспільного речника і оборонця, співця історичної слави і провісника майбутности"

Свобода ж народу і воля кожного його представник, для Т. Шевченка, є неможливою без зруйнування Російської імперії, системи соціального та національного визиску в цілому. Гарантією ж збереження свободи для України і українців є побудова власної демократичної і незалежної держави.

Як зазначає О. Лотоцький: "Коли до Шевченка українські змагання було вже зовсім приборкано, а самий національний світогляд захмарено, то за Шевченка і по нім кожний, кому близькі були інтереси Батьківщини, вже розумів з якого боку треба підійти до національної справи, до чого взятися, куди прямувати. Епохальна роля Шевченка в історії України полягає в тому, що в і н відновив національно-державницькі традиції, на чергу наших історичних завдань поставив ідею державної незалежности (виділення О. Лотоцького — О.С.), як основної гарантії інтересів нації. Ця ідея органічно просякає цілий його світогляд. В процесі загального духовного зросту поета набули виразніших форм і його погляди на соціяльне і політичне життя українського народу; поглиблювалася в тому процесі й центральна в усьому світогляді Шевченка ідея — державної незалежности України, поширювалися її моральні і правні основи, ясніше висвітлювалася її життєва конечність"

Спроби інтерпретувати політичні погляди Т. Шевченка як дещо протилежне ідеям української державно-політичної самостійності відомі в історії української політичної думки вже досить давно. М. Драгоманов в роботі "Шевченко, українофіли і соціалізм" звертає увагу на те, що вже соратники поета