П. Куліш був людиною свого часу. Але він вмів заглянути не лише в минуле свого народу, але і в його майбутнє. Наголошуючи на власній належності до залишків національної аристократії він, на думку М. Хвильового, виступав виразником інтересів "третього стану", що в останній фазі розвитку феодалізму асоціюється з поняттям "народ": "Куліш був по суті ідеологом "третього стану", і коли-б він не стикнувся з мертвою стіною культурного епігонізму тодішньої української інтелігенції, ми-б, безперечно, в часи горожанської війни не мали-б таких вождів, які завжди плентались в хвості маси. Як у свій час національні війни були революційним, червоним явищем в історії людськости, так і Куліш для нашої країни був прогресивною, червоною Европою"

"Консерватора", "елітарника", врешті "кармазина", за власним виразом П. Куліша, один з найвизначніших представників українського націонал-комунізму М. Хвильовий зараховує до своїх ідейних попередників, до представника "червоної Европи" в Україні, до провідників нації такого типу, без яких Україна в бурхливих роках революції 1917-1920 років так і не змогла відбутись як самостійна держава.

Та й сам П. Куліш розумів своє призначення і свою роль, думаючи про вічне та своє місце в історії України: "Прославлять і благословитимуть майбутні покоління лише тих, що дбають за це, аби землю нашу посіли в спадщину ті, що пролили за неї свою кров. Про інших буде стільки пам’яті, що за будівників залізничних шляхів і таких інших речей... Ми ж безпосередні пани і володарі цієї землі. На ній відіб’ється наше моральне обличчя і буде вона відома народам рисами цього обличчя, яких ніхто стерти не зможе"

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що викликала значний резонанс в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону, політичні ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною віхою у становленні української політичної думки, своєрідним каталізатором процесів, що дозволили нації вийти з духовної кризи пов’язаної з крахом Гетьманщини та ознаменували новий етап у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.

Як зазначають М. Тараненко і В. Шевчук "Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства мала велике значення, причому з кількох міркувань. Зокрема, створення братства було першою, хоча і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який вважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація Товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, безупинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату"

Широка робота по забезпеченню ідейних засад національного відродження, розпочата учасниками товариства після заслання, відобразила і, в значній мірі вплинула на становлення в українському основних парадигм у формуванні програм діяльності по забезпеченню Україні та українцям умов збереження власної ідентичності. Відомий історик Д. Дорошенко підкреслював, що "... ідейне значіння братства було величезне. Можна сказати, що його ідеї й його програма надовго зазначили головні напрямні лінії українського національного відродження"

"Тоді як традиція окремого політичного розвитку в Україні існувала тривалий час, сучасний націоналізм — доктрина, за якою люди спільної культури повинні скласти незалежну державу — з’явися на цій території досить пізно. Уважний дослідник побачить, що перші активні прояви націоналізму серед груп освіченої інтелігенції в Україні можна спостерегти вже на початку дев’ятнадцятого сторіччя і в середині того сторіччя Тарас Шевченко, найбільше ім’я в українській літературі, надав поетичної експресії націоналістичним прагненням. Це вже значно пізніше, були сформовані виразно політичні організації, що прагнули реалізувати в Україні націоналістичну ідеологію"

Т. Шевченку вдалось у своїй політичній поезії, що мала величезний вплив на молоде покоління українців, поєднати соціальний та національно-визвольний, державницький моменти, протистояння яких призводило в минулому до несконсолідованості української нації та її поразок у вирішенні цих самих соціального та національно-визвольного питань. М. Костомаров, створивши концепцію українського історично-політичного месіанізму, звернув увагу на особливості менталітету нації та їх вплив на її історичну долю. Він поставив проблему необхідності врахування ментальних рис при створенні політичних програм, зробивши висновок про те, що українцям необхідно тривалий час розвиватись в рамках чужої державності, яку варто спробувати пристосувати до власних потреб, щоб виховати "державницький дух". П. Куліш, намагаючись продовжити місію Т. Шевченка та розвиваючи де-факто ідеї М. Костомарова, гостро поставив проблему формування власної національної еліти як з представників старих, русифікованих та полонізованих еліт, так і з інших соціальних верств шляхом цілеспрямованого виховання національного духу та державницького мислення.

Значення товариства в розвитку української політичної думки полягає в тому, що воно не лише продовжило традицію, але й забезпечило модернізацію політичного мислення у відповідності з тогочасним рівнем політичної думки Західної Європи. Саме тому І. Лисяк-Рудницький писав: "В ідеології Кирило-Методіївського братства 1846-1847 років бачимо синтезу трьох попередніх течій: романтичного етнографізму й культурництва харків’ян; традицій козацького державництва й політичного автономізму лівобережного дворянства; врешті, модерних західноєвропейських ідей лібералізму й демократизму, що їх першими носіями на українських землях були декабристи. Кирило-методіївська програма стала плятформою українського руху впродовж наступних десятиліть. Пряма лінія розвитку веде від Кирило-Мефодіївського братства до Центральної Ради 1917 року".

Висновки

Останніми роками до наукового обігу в Україні було повернено багато призабутих імен та ідей. Правда, переважно це стосувалось діячів та подій минулого, XX сторіччя. В них вчені і політики, інші громадяни, намагались знайти відповіді на питання про корені та причини багатьох сьогоднішній проблем. Одночасно формувалась думка про те, що саме XX сторіччя стало періодом концептуального оформлення ідеї української державності. Однак ідеї