Цими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність до-
лею церкви. Вони вірили, що високоавторитетна і добре організована католицька
церква впровадить серед православних жаданий порядок та дисципліну. А ще вони
сподівалися, що внаслідок цього зросте престиж єпископів серед духовенства та ми-
рян. Ставши частиною католицької церкви, православні, на думку цих єпископів,
дістануть повну рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не будуть
більше зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестануть ігнору-
вати при розподілі службових посад. Більше того. єпископи теж мали б вигоду від
унії, бо, отримавши рівний з католицькими ієрархами статус, вони стали б членами
впливового Сенату. Спонукувані такими привабливими перспективами, провівши
кілька таємних зустрічей з королівськими урядовцями, католицькими єпископами
та папським нунцієм, чотири православних єпископи погодилися у червні 1595 р.
укласти між своєю церквою та Римом унію. За умов гарантії збереження традиційної
православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків брати
шлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми. На-
прикінці 1595 р. Терлецький і Потій поїхали до Риму, де папа Клемент VIII проголо-
сив офіційне визнання унії.

Коли розійшлася звістка про унію, православна громада вибухнула від обурен-
ня. Найвидатніший її представник князь Острозький був розлючений не самою
унією, а тим, в який спосіб її укладено. У широко розповсюдженому відкритому
листі він оголосив чотирьох єпископів «вовками в овечій шкурі», які зрадили свою
паству, й закликав віруючих до протесту. Надіславши офіційну скаргу королю, яку
було проігноровано, Острозький вступив у антикатолицьку спілку з протестантами,
погрожуючи підняти збройне повстання. Водночас по всіх українських та білору-

ських землях православна знать збирала свої місцеві ради (сеймики), на яких гнівно
засуджувала унію. Перелякані такими подіями, ініціатори всієї справи єпископи Ба-
лабан і Копистенський зреклися своїх колег та оголосили про свою формальну
опозицію унії.

Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (Бресті) був скликаний церков-
ний собор. Ніколи не бачили Україна і Білорусія таких величезних зборів духовен-
ства. Противників унії представляли два вищезгаданих єпископи, православні ієрар-
хи з-за кордону, десятки виборних представників знаті, понад 200 священиків та
численні миряни. Водночас у таборі її прибічників була жменька католицьких са-
новників, королівських урядовців і четверо православних єпископів. Із самого почат-
ку стало очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши, що
переговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили свої намі-
ри укласти її.

Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не вдалося змусити
їх відступити або домогтися того, щоб король позбавив їх посад. Так українське су-
спільство розкололося навпіл: з одного боку — православні магнати, більшість духо-
венства та народні маси, в той час як з іншого — колишні ієрархи, підтримувані
королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала
церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що почалося як
спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням,
бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська.
або греко-католицька. як її згодом стали називати.

Релігійна полеміка. Суперечки навколо Берестейської унії породили небачену
зливу полемічних писань. Перший і цілком сподіваний постріл у затятій словесній
війні зробив невтомний єзуїт Скарга своїм твором «На захист Брестської унії»
(1597 р.). Осередки православної науки дали на нього негайну відповідь. Того ж ро-
ку опублікував польською (а у 1598 р. українською) мовою свій «Апокрисис» острозь-
кий шляхтич Марцін Бронєвський, що писав під псевдонімом Христофор Філалет.
У цьому полемічному творі викривалося відступництво греко-католицьких єпис-
копів, підтверджувалася законність проведеного у Бересті собору православної
церкви. З типовою для шляхти підозріливістю до вищої влади, перемежованою
з протестантськими ідеями, Бронєвський відкинув посягання цих єпископів на
виключне право приймати рішення щодо життя церкви. Дошкульній сатирі піддав
греко-католиків у своїх памфлетах інший представник острозького гуртка — Клі-
рик Острозький. Трохи згодом, у 1605 р., у вогневому натиску православної поле-
міки взяв участь і Львів. Не підписаний автором трактат під назвою «Пересторога»
зосередився на викритті тих егоїстичних мотивів, які керували греко-католицькими
єпископами. З боку греко-католиків виступав лише один вартий уваги автор —
Іпатій Потій. У 1599 р., користуючись добре розвинутими прийомами єзуїтів, він
опублікував українською мовою свій «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь
на полемічний виступ Бронєвського.

Чи не найяскравішим православним письменником того періоду був Іван Вишен-
ський, галичанин, що провів більшу частину свого життя (жив він десь між 1550
та 1620 рр.) як чернець-відлюдник у Греції на горі Афон. Вишенський був фанатич-
ним оборонцем православних традицій. У своїх простих і яскравих прозових творах.
таких як «Послання єпископам — відступникам від православ'я» та «Короткослівна
відповідь Пйотру Скарзі», він безжально таврує греко-католиків. Проте він також
критикує православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність
їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище
церкви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський був єдиним, хто оплакував
закріпачення селян і безстрашно викривав їхніх визискувачів. Проти всіх вад україн-

ського суспільства він бачив лише один засіб: цілком відкинути усі нові віяння,
включаючи такі «язичницькі хитрощі, як граматика, риторика, діалектика та інші
ганебні спокуси»,