Реферат на тему:
Литовсько Польська Унія
Зміст.
1. Литовсько-Польска унія, причини утворення та їх наслідки для України.
Протягом XV — першої половини XVI ст. великі й середні феодали в Литві та Польщі зли-лися в єдиний пануючий стан — шляхетство. Воно склада-лося з двох верств: панів-магнатів і середніх та дрібних землевласників — шляхти. Проте українські шляхтичі за-лишалися незадоволеними своїм становищем: на відміну від польських вони сплачували серебщину, звичайним яви-щем були «наїзди» магнатів на маєтки дрібних землевлас-ників тощо. Тому шляхта в Литовській державі прагнула обмежити панування магнатів і домогтися тих же привілеїв, якими вже користувалася польська шляхта. З цього скористалися польські правлячі верхи, що прагнули приєд-нати до Польщі підвладні Литві українські землі. Цей на-мір схвалювала значна частина українських феодалів, ли-товські ж, побоюючись втратити своє панівне становище, виступали проти повного об'єднання Литви з Польщею та наполягали лише на збереженні унії. Однак невдачі у Лі-вонській війні змусили їх поступитися.
10 січня 1569 р. у Любліні був скликаний спільний поль-сько-литовський сейм для вирішення питання про об'єд-нання Литви з Польщею у єдину державу. Не погодившись на польський проект нової унії, литовські посли залишили сейм. Тоді польський король розпочав переговори безпосе-редньо з українськими магнатами і шляхтою Волині та Київщини. Спираючись на їхню підтримку, він видав ряд універсалів про відторгнення Волині, Київщини й Брацлавщини від Литви та включення їх до складу Польщі («ко-рони»). В «Акті про приєднання Волині до Польської ко-рони» Сигізмунд Август обіцяв не порушувати прав і при-вілеїв місцевих магнатів і шляхти.
Це ж стосува-лося й інших українських воєводств. Литовські посли змушені були повернутися на сейм, і 1 липня 1569 p. відбула-ся урочиста присяга обох сторін та була укладена угода про нову унію, за якою Литва об'єднувалася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту.
В постановах Люблінського сейму наголошувалося: «Польське ко-ролівство і Велике князівство Литовське, згідно з попередньою інкорпо-рацією між ними, складають з обох вищезазначених народів одне, нерозрізне, неподільне тіло, одне зібрання, один народ, так що віднині у цього... неподільного народу... буде на вічні часи одна голова, не окремі государі, а один — король польський, який, згідно з давнім зви-чаєм і привілеєм, спільними голосами поляків і литви обиратиметься в Польщі, а не в іншому місці... Обраний таким чином на Польське королівство [король] буде миропомазании і коронований у Кракові... ...Головний сейм завжди повинен бути один, а не окремі; крім того, повинен бути один ніколи не роздільний сенат для всіх справ... Сенат повинен бути при нас...» Єдиний глава держави—король польський — одночасно титулувався великим князем литовським. Єдиний сейм і сенат мав збиратися у Варшаві. Запроваджувалася єдина монета. Шляхта звільнялася від сплати торгових мит.
Польські феодали мали право володіти землями в Литві, а литовські— в Польщі. Литовське князівство, у складі якого залишалися власне ли-товські землі й переважна частина Білорусії, користувалося певною автономією: в ньому, як і до нього, зберігалися найвищі посади (їх обіймали лише литовські феодали), військо, фінанси, закони й суди. Об'єднання всіх військових сил і фінансово-економічних засобів Литви та Польщі дало змогу успішніше боротися з Росією за Прибалтику та утримання під своєю владою українських і білоруських земель. Новий король Стефан Баторій у 1582 p. переможно завершив Лівон-ську війну.
Після 1569 p. українські землі в складі Польського ко-ролівства («корони») входили у сім воєводств: Руське (Галичина), яке складалося з Львівської, Галицької, Пе-ремишльської, Сяноцької та Холмської земель; Волзьке (складалося з Бузького, Городельського і Грабовецького повітів); Волинське (складалося з Володимирського, Луць-кого й Кременецького повітів); Подільське (складалося з Кам'янецького, Червоногородського й Летичівського пові-тів); Брацлавське (складалося з Брацлавського і Вінниць-кого повітів); Київське (складалося з Київського, Овруць-кого і Житомирського повітів); Чернігівське (утворене в 1635 p.; складалося з Чернігівського та Новгород-Сіверського повітів).
На території України (за винятком Галичини) мало чинність не польське право, а обласні привілеї та Литов-ський статут. Після Люблінської унії за Волинським, Київ-ським і Брацлавським воєводствами було залишене «ли-товське» право, тобто другий Литовський статут 1566 p., що одержав назву Волинського. Більшість українських міст керувалася положеннями Магдебурзького права. Та незважаючи на все це, польські феодали поширили своє па-нування на більшу частину України. Цьому сприяла й міс-цева шляхта, яка прагнула за допомогою поляків зміцни-ти свою владу над покріпаченим селянством та придушити народні виступи. Люблінська унія принесла на Україну посилення соціального й національно-колоніального при-гноблення трудящого люду.
2. Суспільно-політичний устрій та державний лад на українських землях у складі Речі Посполитої.
Протягом другої половини XVI—першої половини XVII ст. на Укра-їні, особливо в Галичині та на Волині, інтенсивно зростало велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. В Галичині розташовувалися маєтності Потоцьких, Собєських, Даниловичів, Одровонжів та інших у фор-мі «ключів»—кількох сіл і містечок, що становили в ад-міністративному відношенні єдиний господарський ком-плекс. На Волині 250 магнатських родів—князів Острозь-ких, Заславських, Любомирських, Збаразьких, Корецьких, Вишневецьких, Чорторийських та інших—володіли най-більшими в усій Речі Посполитій латифундіями. За станом на 1629 р. у руках 37 волинських магнатів зосереджувало-ся 3/4 усіх селянських господарств. Наймогутнішим феода-лом на Волині був князь Василь-Костянтин Острозький. На початку XVII ст. йому належали 59 міст, містечок і замків (у тому числі Острог, Звягіль, Чуднів), 857 сіл, 111 фільварків. Це становило третину всіх феодальних во-лодінь на Волині. Крім того, князь був власником земель у Київському, Руському, Подільському воєводствах,
