Наприкінці XVI — на початку XVII ст. на Наддніпрян-щині, Брацлавщині утворилися численні володіння шлях-ти, в першу чергу польських магнатів Замойських, Жолкєвських, Калиновських, Конєцпольських, Казановських, Потоцьких та ін. На Лівобережжі своїми розмірами вирізнялися маєтності Вишневецьких («Вишневеччина») з центром у Лубнах. Черкаський староста князь О. Вишневецький наприкінці XVI ст. захопив частину Лівобережжя й випрохав у короля підтвердження на «пустиню, звану ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солоницю», що простяглася від кор-донів з Росією до Дніпра. Він збудував тут міста Лубни, Ромни, Пирятин, Прилуки, «осадив» десятки й сотні сіл і хуторів. А наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі бу-ли власниками 39,6 тис. селянських дворів («димів»), 56 міст й містечок. У 20-х роках XVII ст. 18 магнатам і великим шляхтичам Брацлавського воєводства належало 80 % усіх селянських і міщанських дворів.

Великими землевласниками були католицька та уніат-ська церкви, а також українські православні монастирі. Найбільшим церковним землевласником на Україні був Києво-Печерський монастир. На початку XVII ст. уніатській церкві на Волині належало близько 2,1 тис. селян-ських дворів.

Зміцнення і зростання великої феодальної власності на землю призводило до посилення кріпацтва. Кріпосне право фіксувало й узаконювало ці процеси.

Генезис капіталізму в Західній Європі, розвиток товар-но-грошових відносин зумовили зміни і в структурі помі-щицького господарства на Сході Європи, зокрема в Речі Посполитій. Протягом XVI ст. Україна залучається до бал-тійського експорту сільськогосподарських продуктів (через Гданськ). Піднесення міст і мануфактур в Європі викли-кали попит на український хліб і промислову сировину.

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав польських феодалів до перетворення своїх маєтностей на фільварки, тобто до запровадження власного господарства (з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільсько-господарської сировини), заснованого на постійній щотиж-невій панщині. Така перебудова аграрних відносин стала можливою за умов зміцнення феодальної земельної влас-ності та посилення кріпацтва й кріпосного права (безпо-середньої влади феодала над селянином). Феодальна дер-жава та панство шукали шляхів збільшення прибутків від своїх маєтків насамперед за рахунок посилення експлуата-ції селянства.

Руйнування старовинного аграрного ладу, що складався віками, розпочалося на великокнязівських господарських землях. Ця рішуча реформа здійснювалася згідно з вида-ною у 1557 p. великим князем литовським і королем Поль-ським Сигізмундом II Августом «Уставою на волоки».

За «Уставою на волоки» все господарство селянина під-порядковувалося інтересам фільварку. Посилювалося май-нове розшарування селянства, бо зростала кількість мало-земельних, які вже не могли забезпечити своє існування з наділів, їх широко використовували як «робітних людей» на численних панських промислових закладах, розташова-них у фільварках.

Заходи, обумовлені аграрною реформою Сигізмунда Ав-густа, поширювалися не тільки на великокнязівські маєт-ки. Втягнення у товарно-грошові відносини господарств магнатів і шляхти спонукало їх також переходити на волочну систему. Процес запровадження феодального фільварочного господарства із застосуванням панщини тривав протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. Отже, реформа Сигізмунда Августа мала загаль-нодержавне значення.

Внаслідок формування фільваркової системи, посилення феодально-кріпосницької експлуатації через панщину та активізації національно-релігійних утисків становище укра-їнського селянства протягом другої половини XVI—пер-шої половини XVII ст. значно погіршало.

3. Основні риси права "Новий" литовський статут 1588 року.

Литовський статут 1588 p. узаконив усі форми феодаль-ного землеволодіння, в тому числі на Україні: «Бажаємо й ухвалюємо, щоб усі піддані наші, як духовні, так і світ-ські, князі й бояри і вся шляхта, які мають свої батьків-ські, куплені та якимось звичаєм надбані за прародителів наших славної пам'яті їхніх милостей королів і великих князів литовських, а також і за нашого щасливого [воло-дарювання] тримали й володіли, щоб їм такі маєтки вічно від нинішнього часу і в прийдешні часи тримати і володі-ти, і їм самим, і нащадкам...».

Після Люблінської унії, яка відкрила польським магнатам і шляхті широкі можливості для придбання земель на Україні, вони загарбали на Придніпров'ї та Брацлавщині величезні земельні масиви. З кінця XVI ст. сейми дозво-ляють королеві роздавати на «вічність» особам з шляхет-ського стану «пустині» в Придніпров'ї, причому не тільки незаймані, а й заселені селянами та козаками землі.

Правове становище українського селянства в Галичині та на Західному Поділлі визначалося в основному поль-ським державним законодавством. На решті земель Укра-їни після Люблінської унії теж поширюється польське фео-дальне право. Одночасно тут діяли і Литовські статути.

Згідно із законами Речі Посполитої селянство як клас - стан не мало будь-яких прав, зокрема права брати участь у роботі центральних і місцевих органів влади.

На середину XVI ст. остаточно склалося польське та литовське феодальне земельне право, за яким власність на землю мав лише шляхетський стан. Це було його класовим (становим) привілеєм. Селянство на землях феодалів пере-бувало під їхньою необмеженою владою. В «Уставі на во-локи» від 1557 p. підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належать феодалові: «Кметь и все його майно є наше...» Це повинно було забезпечити фео-далові необхідні робочі руки для поміщицького господар-ства, що зростало. Безправними були і селяни, що сиділи на «королівщинах»—державно-феодальних землях. Селя-нин не міг без дозволу королівської адміністрації покину-ти свій наділ, самочинно освоювати нові землі, фактично позбавлявся права подавати скаргу на пана.

Протягом другої половини XVI ст. польський і литов-ський уряди видали ряд законів із суворою забороною се-лянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-власника. «Артикули» Генріха Валуа від 1573 p. запровад-жували необмежену панщину в маєтках «з волі пана». У другій половині XVI ст. феодали. розпочали