За Литовським статутом 1566 р. «похожий» (ще не закріпачений) селянин, проживши за домовленістю з феода-лом кілька років «на слободі», міг відійти, але за умови — відпрацювати стільки років, скільки він перебував «на сло-боді». Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на «отчича», тобто на селянина, що втра-тив право відходу. Феодалові дозволялося продавати селя-нина-втікача без землі.

Литовський статут 1588 p. остаточно ввів селянство до закріпаченого стану. Селянин, який прожив на землі фео-дала 10 років, ставав кріпаком. Якщо Статут 1566 p. ви-значав 10-річний термін розшуку втікача-селянина та по-вернення його в «підданство», то Статут 1588 p. збільшив строк розшуку до 20 років. Шляхтич тепер регламентував усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям. Селянин цілком підлягав юрисдикції доменіального (вотчинного) суду. «Будет вольно и теперь каждому пану,— говорилося у Статуті 1588 p.,— подданого своего непослушного... скарать». Отже, узаконювалося будь-яке свавільство пана щодо своїх підданих, якщо їхня поведінка розцінювалася як непокора. Таких шляхтич міг закувати у кайдани, кинути до в'язниці, посадовити на палю.

Отже, законодавство Польсько-литовської держави в цілому мало відверто шляхетський, класовий характер. Воно повинно було забезпечити експлуатацію класом-ста-ном феодалів селянства в господарських і приватних володіннях.

Література.