Литовсько-Польський період

План

I. Наслідки татарського погрому на Україні.

1. Собори.

2. Діяльність братств.

Литовсько-польська доба в історії України – це три століття, оповиті серпанком забуття, сповнені таємниць й парадоксів. Причини цього парадокса слід шукати в реаліях постмонгольскої епохи – руйнації традиційних підвалин життя, припиненні літописання, порушенні політико-династичних зв’язків із тими східнослов’янскими регіонами, де ця традиція збереглася. Тож і немае в наявних джерелах докладної інформації про життя українських земель - більше того, навіть певних відомостей про їхне приєднання до Литви. В той час як на заході виростав і скріплявся новий осередок українського політичного й культурно-національного життя, намагаючись обєднати принаймі західньо-українські землі й Правобережжя, - на сході, над Дніпром ішов розклад і упадок, мінялися старі форми життя й народжувалися нові.

Татарський погром вплинув на зміну політичних відносин на ці- лім сході Европи.На землях великоруських, що обєднувалися головно біля Суздальсько-Володимирського князівства, татарщина залишила глибокий слід на всіх ділянках життя, відбилась на політичному укладі, на відносинах соціяльних, культурних, навіть на народні вдачі та психиці. Українське населення, яке звикло до переполохів протягом довголітніх половецьких наскоків, було дуже рухливе, люди нераз утікали з своїх місць, переховувались, а потім знову верталося назад.

Київ перестав притягати до себе увагу князів, Суздаль взагалі перестав цікавитися українськими ділами, Галич був далеко й мав досить- свого клопоту.

Початок доби литовської політичної зверхності на Південною Руссю був покладенний у 1340р. коли син Гедиміна Любарт закнязював на Волині й Галичині. Остання після 40 років запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщи. Таким чином, Волинь стала першим реальним надбанням Литви на Українських землях. Потім упродовж одного-двух десятиліть до Літовського князівства перейшли Київщина, Сіверщина та Поділля. Більшість Українських земель було приєднано до Литви за часів правління князя Ольгерда. Українські землі в цей час не знали суспільної боротьби на релігійному грунті, передусім через толерантність, яку виявляли володарі Литви. Вона сформулювалася усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфєром між православним Сходом і католицьким Заходом. Уже її засновник князь Міндовг, не маючі достатніх сил для боротьби з Тевтоньским орденом, котрий вів наступ на Литву під гаслом боротьби з язичництвом, був змушений хреститися за католицьким обрядом і заснувати єпископію (1251). Та це хрещення хоч і принесло йому корону, за висловом літописця:1260 р. Міндовг розірвав угоду з Орденом і Папою та зрікся християнства, керуючись власними політичними розрахунками.

Уже в 14 ст. виразно проявились “руськи” впливи у Литві: православ’я прийняли сини Гедиміна Любарт, Коріат, Натримунт, Явнут, Ольгерд і майже всі діти останнього. Досить поширенними були й родинні зв’язки литовських князів із православними дінастіями Північно-Сходної Русі. Ягайло, одружившись на королеві Ядвизі, рішуче зв’язав долю своєї країни з католицькою Польщею. За умовами Кревської унії язичників – литовців було окрещено за католицьким обрядом, а бояр – католиків зрівняно у правах з польскою шляхтою. Крім того, за Городольским привілеєм 1413 р. вони отримали виключне право займати посади каштелянів і воєвод та брати участь у роботі державної ради.

Характерною рисою політики правлячих кіл Литви щодо православної церкви було їх намагання позбутися залежності від Москви (куди у 20 р.14ст.переїхав митрополит )Литовськи володарі прагнули мати умежах своєї країни самостійну церковну організацію.Паралельно докладалося чимало зусиль для відновлення єдности католицької та православної церков.

Відомо, що для переговорів про їх унію на Констанцький собор (1414-1418) Вітовт направив литовського митрополита та Григорія Цамблака. Проте укладення уніїї відбулося пізніше, 1439, на Флорентійскому, соборі, де були остаточно з’ясовані всі догматичні питання. Митрополіт Ісидор, що представляв на соборі на той час митрополію Київську та всієї Русі, був висвячений папою на кардинала. Повертаючись з Італіі до Москви, він розіслав по підвласних йому єпархіях папську булу, де повідомлялося про укладнення унії. Однак володар Московщини Василій ІІ рішуче виступив проти укладеної у Флоренціїї унії, а Митрополит Ісідор змушений був шукати порятунку в Римі. Новостворена митрополія, спочатку перебуваючи під зверхністю римського папи, згодом знов опинилася під контролем Константинополя, де унія була соборно засуджена 1451 р. Таким чином, на території Великого князівства Литовського, церковну унію так і не було проведено у життя.

Де що інша ситуація склалася на руських землях Корони, де позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку, ознакою чого було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва та ін.

Після укладання Люблинської унії позиції католицизму посилились. Метою унії було приєднення православної церкви до католицькоїї з обов’язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи у ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад захисник православ’я князь К. Острозький у своєму листі до Папи зазначав Нічого не бажаю гарячише. Як єдності, віри і згоди всіх християн.” Люблинська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. Наслідок для православ’я був один - різке звуження