Події 1918-1921 рр. трактувалися Н.Махно не інакше як “Українська революція” [5]. Це процес, під час якого “російсь-ка революція на Україні” перетворилася на революцію “Ук-раїнську”. Восени 1919 р. було створено махновську україномовну пресу у вигляді газет “Шлях до Волі” (Катери-нослав) та “Анархіст-Повстанець” (Полтава).

Національний склад махновців відомий виключно з книг російських анархістів П.Аріздшова [3] та В.Воліна [10]. І хоча перевірка наведених даних сьогодні практично неможлива, не-має належних підстав сумніватися в їх достовірності. Анархі-сти виступали прихильниками денаціоналізації руху. Отже, РПАУ/м/ на 90% складалися з українців і на 6-7% з росіян.

І.Мазепа писав, що якщо історики “захочуть”, то “знайдуть у махновському русі немало рис, типових для ваших давніх запорожців”.

Вирішення подібних проблем справді важка справа, головне через невизначеність критерію та методу, що мають пов'язати собою явища різних історичних епох, небезпеку модернізму, низький авторитет в науковому середовищі суб'єктивних факторів.

Свідчення очевидців, хоч трохи знайомих з українською історією, на диво однозначні (білогвардієць К.Герасименко, член Вищої військової інспекції РСЧА, секретар Л.Камєнєва [10], міністр УНР І.Мазепа – “це Січ”. Проте розби-ти на складові і дослідити свої спостереження очевидці махновського руху не бажали, а можливо і не могли. Спорід-неність явищ здавалась зрозумілою мало не з першого погля-ду і водночас досить невловимою. До подібного висновку здебільшого підводила своєрідна духовна атмосфера махновсь-кого середовища: намагання махновців тримати себе в рамках певної поведінки, їх стан погоні за радощами життя, їх кос-тюми, ставлення до одягу, грошей, зброї, алкогольних на-поїв, тощо.

Важливим аргументом на користь “запорозької” теорії є територіальна спільність історичних явищ. Межі махновсько-го району приблизно співпадають з кордонами запорозьких Вільностей. Більше того, значна кількість сіл, що стали осе-редками руху (“бандитськими гніздами” з згідно теорії Р. Ейдемана, були засновані в кінці XVIII ст. безпосередньо запорожцями, або Азовським козацьким військом в середині XIX ст. На початок XX ст. в них ще збереглись елементи козацького адміністративного поділу (сотні), традиції самовря-дування і деякі побутові звичаї. Наприклад, поряд з офіційним прізвищем людини існували народні прізвиська. Значна кількість учасників “махновщини” складалась з безпосередніх нащадків запорожців.

Обидва історичні явища являючи собою масштабні соціальні рухи, знайшли своє організаційне втілення у військово-адміністративних системах. Увійшовши в силу, ці політичні утво-рення висунули претензії на виконання провідних ролей політичного життя України і на впорядкування її соціально-економічного і політичного устрою за виробленими всередині них зразками. Одночасно з цим ці організації високо цінували ідею власної окремішності в межах України. РПАУ, наприк-лад, вбачала своє майбутнє в становищі незалежного федера-тивного члена “Української республіки”.

Військо Запорозьке як окрема форма реалізації народного суверенітету пішло шляхом бюрократизації своєї організації створивши проміжний стан суспільства, який намагалась відтворити і політична програма махновців. Функції суспільного регулювання були покладені на місцеві органи самовря-дування, що спиралися на загально-демократичні принципи, На теренах обох політичних утворень були розповсюджені різно-манітні фінансові системи, а судочинство будувалось на прак-тиці звичаєвого та договірного права.

Схожа і сутність ідеології політичних явищ. Новітній дос-лідник запорозької культури визначає її ідеологію як “релігію волі”. Якщо відсторонитись від анархічних закликів мах-новських декларацій, в політичному сенсі махновський рух, його політична система, це романтична спроба замінити су-часні суспільні відносини на ідеалізовані народною уявою за-позичення з козацьких часів, які б дозволили народу знайти братерську рівність і особисту волю. Анархізм був лише сучас-ною XX ст. формою, в яку вилились подібні умонастрої. Його доктрина з посиланнями на наукові методи обіцяла шлях їх реального запровадження і приховувала їх утопізм.

Найповніше запорозькі традиції відобразилися у військовій організації та побуті. Ідентичним був принцип комплектуван-ня війська - територіальний, з переважно добровільним ха-рактером вступу. Командний склад був виборним, невіддільним від рядової маси, мав якнайширші внутрішні повноваження, що поєднувались з можливістю його заміни згідно рішення загальної ради бійців, що визнавалась головним керівним ор-ганом. Обидва війська існували переважно за. рахунок самопо-стачання. Військові трофеї збиралися у спільну власність з подальшим пайовим розподілом. Обома військами була витво-рена самобутня військова тактика, що базувалась на застосу-ванні маневру непрямих дій, посиленій розвідці та застосуванні військових хитрощів як тактичного чинника.

Рухи спирались в своєму існуванні на енергію низових верств українського селянства, до яких приєднувалися найбільш мобільні та радикально настроєні члени інших соціальних груп. Вступ до військової організації розцінювався як своєрід-ний початок нового життя, коли багаж минулого підлягав за-буттю. Впадає в око також яскраво виражений інтернаціоналістичний характер обох історичних явищ. Вель-ми схожими є і психологічні типи запорожця та махновця.

Аргументи противників запорозьких традицій зводяться до того, що порівнювані явища несхожі за своєю формою в по-вніших їх об'ємах, фактично приписуючи своїм опонентам думку про махновщину, як про пряме відродження запорозького козацтва, думку, яку серьозно дослідники ніколи не відстоювали. Махновці – механічне продовження запорозького козацтва. Подібне трактування подій є безпосереднім проявом модернізму. Махновський рух – однокореневе з козацтвом явище, яке закладало у вирішення постаючих перед ним суспільних завдань одні й ті ж принципи, вироблені на єдиній основі національної ментальності. Той факт, що на теренах одного й того ж географічного регіону, населеному одним і тим же етносом у різні історичні епохи виникають масштабні народні рухи, які мають виразні риси спорідненості і одночасно спосте-рігається відсутність цієї подібності десь інде, говорить не про випадковість, а про саму звичайну історичну спадковість цих явищ.

Дослідники не звертали належної уваги на той факт, що махновці вважали “білих” і “червоних” чужинцями.