в групу. Її очолили секретар армійської ВРР Х.Шпота та Г.Кузьменко, дружина Н.Махно. Їі прибуття до війська 25 липня 1919 р. можна брати за орієнтир кінцевої консолідації групи. Нама-гання С.Петлюри порозумітися з Денікіном розцінювалося її членами як дискредитація ідеї національного визволення Ук-раїни. Махновці з їх безкомпромісністю щодо “кадетів” мали перехопити її знамено. Стверджувалось, що це не лише не суперечить базовому гаслу руху: “З пригнобленими проти гно-бителів завжди”, але й природньо доповнює його.
Тоді ж група петлюрівців, що потрапила в оточення, в числі яких перебував і Ф.Мелешко, отримала запрошення від Г. Кузьменко на зустріч з Н.Махно. При знайомстві Батько своєрідно пожартував, чи не боїться Мелешко, бо розповсюджується чутка, буцімто Н.Махно вбиває кожного зустрічного і національно свідомого співвітчизника. Петлюрівцям було запропоновано займатися культурною роботою, передбачаючи, що вони стануть посередниками в переговорах з УНР.
13 серпня 1919 р. [38] в районі Нового Бугу зчинили антибільшовицький заколот махновські полки 58 дивізії. Гасло махновського перевороту було відверто проукраїнським: “На захист України від Денікіна, від комуністів, від білих, від усіх бросаючих і насідаючих на Україну!”. З'єднавшись 30 серпня з РПАУ, було вирішено відступити на північ для налагодження контакту з УНР.
С.Петлюрі в даний момент махновці були не потрібні. Від бажав замиритися з Денікіним, так як політика війни на два фронти погрожувала катастрофою. Але махновці могли вель-ми згодитися у випадку невдачі переговорів. Сутність петлюр-івської політики зводилася до того, аби одночасно проводити переговори і з Н.Махно, і з А.Денікіним при умові, що вони залишатимуться в невіданні відносно паралельних зносин. Як показали події проведення подібної політики було помилкою, вона дискредитувала С.Петлюру навіть серед махновців-патріотів, яких аж ніяк не задовольняла перспектива своєї загибелі, як застави україно-російської дружби.
Н.Махно здавався С.Петлюрі небезпечним не лише у військо-вому відношенні. При бажанні він міг виступити суперником УНР з репрезентації України на міжнародній арені. Так, вже 30 березня 1919р. під час переговорів з розміщеною в Маріу-полі французькою ескадрою, О.Чубенко говорив від імені мах-новців, як від представників українського народу. До С.Петлюри дійшли відомості і про польську делегацію, що відвідала Н.Махна. Той відмовився вести переговори, хоча Польща і в подальшому не кидала спроб замінити представ-ника України з С.Петлюри на Н.Махна.
20 вересня 1919 р., на ст. Жмеринка угода була підписана. З боку УНР це зробили: головний отаман С.Петлюра та генерал Ю.Тютюнник. З боку РПАУ/м/: армійський дипломат і скарбник О.Чубенко та завідуючий культпросвітом армії В.Волін. Оригінал договору на сьогодні не віднайдено, зреш-тою його планомірні пошуки ніколи не проводились. Перекази його змісту, що приводяться в різних місцях, зроблені на основі спогадів людей, скільки-небудь знайомих з ним. На сьогоднішній день можлива лише наближена реконструкція.
Г.Кузьменко згадувала, “що договір про перемир'я укла-дався аби не проливати української крові”. Обидві сторони зберігали свою самостійність згідно з принципом “військового нейтралітету” - продовжує П.Аршинов. “Обидві сторони зобов'язувались вести боротьбу з генералом Денікіним” - по-відомляє В.Білаш, “до повного знищення білих” - додає більшовицьке донесення. В разі перемоги УНР зобов'язу-валась надати махновцям територію для побудови на ній “Вільного радянського ладу”.
Пункти угоди, що торкались безпосередніх військових справ, досить докладно виклав В.Білаш. Махновці зобов'язува-лись узгоджувати свої оперативні плани з штабом головного отамана армії УНР. РПАУ/м/ отримувала боєзапаси й спо-рядження від армії УНР. Хворі й поранені махновці розміщу-ються в петлюрівських лазаретах, де повинні отримувати належне лікування. Для дислокації РПАУ/м/ в даний момент відводиться територія шириною в 40 і глибиною в 60 верст. Махновська пропаганда за цими межами заборонялась.
Трагедія ситуації полягала в тому, що ніякі акти доброї волі, типу турботи про поранених, вже не могли переконати Н.Махно в тому, що з ним ведуть чесну гру. Головною причиною подібної впевненості стали навіть не звістки про контак-ти петлюрівців з денікінцями, а відомості про існування в РПАУ/м/ внутрішньої змови.
Результати впливу українських активістів на Н.Махна не вдовольнили їх запитів. Посилаючись на важке військове ста-новище, Н.Махно не пішов на негайне затвердження гасел на-ціонального визволення, перенісши їх “до кращих часів у площину теоретичної дискусії”. Навіювало тривогу і по-вернення до армії російських анархістів. В цих умовах “украї-нська група” зважились па організацію змови з метою підпорядкування РПАУ/м/ командуванню УНР.
Джерела, що проливають світло на ці події, вкрай убогі, що пояснюється таємним характером справи. І.Тепер каже тільки, що змова були. І, що вірогідніше всього, українську групу зас-лало петлюрівське командування, що відображає офіційне сприйняття цих подій керівними махновцями. Досить конк-ретні відомості наводить В.Дубровський, посилаючись на свого інформатора Р.Копчунского, а той на почуте від Х.Шпоти під час його візиту до петлюрівців. З його слів, Х.Шпота вступив в змову з Ф.Щусем на випадок зміщення Н.Махна з поса-ди командуючого на користь Х.Шпоти, отримавши в цьому підтримку Г.Кузьменко. Шанс для заколоту був втрачений тому, що Н.Махно дізнався про існування змови. По подальших його діях можливо визначити, що знання про змову було вкрай поверховим. Ані конкретних задумів, ані імен учасників Н.Махно не знав. Зрозуміло, що після випадку з Н.Григор'євим Н.Мах-но повинен був відчувати особливу чутливість до випадків тає-мних змов, а малопоінформованість давала простір для фантазії.
Спроба змови привела до протилежних наслідків, ставши головною причиною переходу махновців на антипетлюрівські позиції й випуску відповідної відозви. Більш того. Н.Махно вирішив помститися, організувавши замах на життя С.Петлю-ри і вступивши в зговір з групою вороже настроєних про-ти С.Петлюри галицьких офіцерів.