ІІІ 

Ложу в Полтаві (15) заснував М. І. Новиков, начальник канцелярії «малороссійского» генерал-губернатора кн. Н. Г. Рєпнина, — «умница и декабрист», як атестували Новикова люди, що добре його знали, член союзів «Спасенія» і «Благоденствія». Метою ложі було, як вияснено під час слідства над декабристами, — залучати «дворянство малороссійское» до політичної роботи, а спеціально — готувати членів до «Союза Благоденствія». Контингент членів полтавської ложі надає їй, безперечно, виразного місцевого одтінку, бо саме Лівобережна Україна була тоді центром українського національного відродження, що незадовго до того почалося шляхом літературним. До ложі належав як «витія» (оратор) навіть батько нового українського письменства Іван Котляревський, ідейний годованець і учень Сковороди, а крім того, чимало місцевих діячів (видавець «Енеїди» С. М. Кочубей, Тарновський та інші), між якими особливо визначався переяславський «маршалок» («предводитель дворянства») В. Л. Лукашевич. Людина ця, як зараз побачимо, була з цілком певним і виразним обличчям і з іменням її зв'язувано також певні й виразні настрої. Одчинена 30 квітня р. 1818 ложа в Полтаві проживотіла менш, як рік, бо вже 12 березня р. 1819 її спеціальним царським наказом скасовано. Характерно, що саме полтавська ложа притягає до себе оцю увагу урядових сфер попереду всяких інших загальних заходів проти масонських лож у Росії, роблених аж 1 серпня 1822 року. Характерно теж, що популярному кн. Рєпнину, який мав репутацію ліберала й мало не українського автономіста (16), доводилося оправдуватися з обвинувачень, що попускає й сприяє масонству, і обіцяти, що «пока он будет управлять Малороссіей, в ней не откроется ни одной ложи». Видко, що масонські ложі на Україні чомусь викликали до себе в урядових колах інше ставлення, ніж узагалі масонська організація. До цього нам ще доведеться вернутись.

Згаданий уже Лукашевич був членом і київської ложі Соединенных Славян, належної до Великого Сходу Польського і заснованої 12 березня 1818 р. зі спеціальними, як видко, завданнями політичними й національними. Сама вже її назва й знак — хрест із написом «Jednosc Slowianska», себто слов'янське єднання — ці завдання вже до якоїсь міри показують. «У ложі, — писав про неї В. Семевський, — чимало членів були поляки, росіяни та українці, і сама назва її виявляє охоту до встановлення дружніх стосунків між цими трьома частинами місцевої людності». (17) Але, здається мені, можна тут добачити й завдання ширші, аніж тільки впорядкування лише місцевих стосунків: згадка в назві та девізі про слов'янську єдність показує, що мова, певне, йшла не про самі тільки місцеві справи і стосунки. В такому разі ложу Соединенных Славян треба було б поставити за вихідний пункт того слов'янського федералізму, що так яскраво на київському таки ж ґрунті вже за кілька літ себе виявив у таємному товаристві Соединенных Славян, а найкращого виразу дійшов у Кирило-Мефодіївському братстві в 40-х рр. XIX ст. Зв'язки між ложею Соединенных Славян та пізнішими федеративними організаціями були безперечно, і без великих труднощів їх можна фактично встановити. Але попереду варто спинитись на зв'язках між різними елементами тодішнього громадянства, бо в зв'язках тих вигадливо спліталися між собою стосунки масонських кіл з усякими політичними змаганнями того часу. На жаль, доводиться тут використовувати тільки уривчасті відомості і реставрувати загальну картину на підставі випадком донесених до нас даних.

Уже кілька разів згадував я ім'я полтавського дідича Василя Лукашевича як члена масонських лож і таємних організацій. Постать В. Лукашевича, безперечно, визначна і яскрава, що стоїть ніби в осередку міжнаціональних і міжпартійних стосунків цікавого нам часу. До нього, власне, сходяться всі нитки, що простяглися од польських і російських таємних товариств до місцевих українських кіл. Він, зі свого боку, одбиває ті інтереси, що планували в гурті — може, й не такому вже й малому — «любителів», кажучи тогочасним терміном, української народності. Навіть з того занадто однобічного й уривчастого матеріалу, який маємо про Лукашевича в свідченнях учасників процесу декабристів, вирізняється як сама особа Лукашевича на повен зріст, так і ті змагання, що він собою виявляв, і ті громадські кола, в осередку яких стояла ця характерна постать. «Получив некоторое образование, — читаємо в посвідченні самого Лукашевича перед слідчою комісією в справі декабристів, — вышедши 17-и лет в отставку и живя на свободе в достатке, предавался тому брожению ума, которое без путеводителя в молодих летах свойственно. Я, — каже далі Лукашевич, — ревностно порывался озариться тем светом, который, по мнению моєму, отделял