Наприкінці першої половини XIX ст. Австрійська імперія була знову змушена повернутися до ідей та політики радикаль-ного реформування. Повстання проти шляхти селян Галичини (1846 p.), численні виступи буковинських та закарпатських се-лян, що були частиною могутньої революційної хвилі, яка підні-малася в імперії, змусили правлячі кола піти на поступки. Нама-гаючись не допустити загострення революційної кризи та праг-нучи відокремити селян від революційного табору, офіційна вла-да йде на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 p., тобто майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської реформи фак-тично зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залеж-ності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка пере-ходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.

Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими ко-ристувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще й прирізано частину селянсь-ких земель. У руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Буковині — 54%, на Закарпатті — 70%. Селянська реформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів і пасовищ, за користування якими у пореформений період селяни мусили сплачувати визначену поміщиком ціну. На

практиці це означало, що юридичне вільний селянин потрапляв в економічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарс-тво у цей час і сплата викупу за ліквідацію феодальних повин-ностей. Щорічні селянські платежі за "визволення" у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Пока-зово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська дискримі-нація: галицький селянин сплачував суму утричі більшу, ніж чесь-кий, і у п'ять разів більшу, ніж німецький. Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання тощо) сприяли пере-творенню селянства на самостійну політичну силу, започаткову-вало новий політичний етап боротьби населення Галичини, Бу-ковини та Закарпаття за своє соціальне та національне визво-лення, відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичні рейки.

Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Європу, зу-мовила кардинальні зрушення не тільки в аграрній сфері Австрій-ської імперії. Під її потужним впливом зазнала змін вся суспіль-на організація держави. Імператор Фердінанд змушений був дек-ларувати буржуазно-демократичні свободи та проголосити конс-титуцію. Ці радикальні зрушення сприяли пожвавленню суспіль-ного руху в західноукраїнських землях. Першими виявили актив-ність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 p. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Го-ловна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кор-донах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної України на вільний самос-тійний національний розвиток.

Пожвавлення революційного руху, пробудження національ-ної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації укра-їнських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація — Головна Руська Рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський.

Це патріотичне об'єднання видало маніфест, у якому було сфор-мульовано політичну платформу організації:—

вказувалося на те, що українці Галичини і Наддніпрянщи-ни є єдиним народом;—

підкреслювалося, що пращури українців мали свою дер-жавність, культуру, право, мову, були народом, який "рівнявся славі найзаможнішим народам Європи";—

висувалася ідея поділу Галичини на дві провінції — поль-ську та українську з окремими адміністраціями;—

ставилися питання про розширення сфери вжитку україн-ської мови, про зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким; про дозвіл українцям обіймати всі державні поса-ди тощо.

Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом:

"Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом". Рішу-чі вимоги українців зустріли активну протидію з польської сто-рони. Поляки на противагу українській організації ініціювали створення полонофільського комітету — Руського собору. Що ж стосується офіційних властей, то вони відкинули політичні ви-моги українців, але пішли на значні поступки у культурній сфері. Відчувши послаблення, українська громада активізує свою ді-яльність. Виявами цієї активності були видання першої у Львові газети українською мовою — "Зорі Галицької" (1848-1852 pp.);

скликання з'їзду діячів науки та культури — "Собор руських уче-них" (1848 p.); заснування культурно-освітнього товариства — "Галицько-Руська матиця" з метою видання книжок для народу (1848 p.); відкриття у Львові Народного дому з українською біб-ліотекою, музеєм і народним клубом (1848 p.); створення у Львів-ському університеті кафедри української мови (1849 p.).

У середині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 p. австрій-ському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини).

Наприкінці першої половини ХІХ ст. революційна хвиля, до-сягнувши свого піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був наступ реакції — консервативно-охоронницькі сили імперії одну за одною почали відвойовувати втра-чені позиції. Вже в березні 1849 p. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. У нових умовах, ко-ли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада вихо-дила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 р. була розпущена.

Проте жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що як тільки український рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особі царського