29 квітня 1918 р. в Україні відбувся державний переворот.

Центральна Рада була розпущена, до влади прийшов талановитий царський генерал українського походження П.Скоропадський. На політичній карті появилося нове утворення – Гетьманат “Українська держава”. Суть перевороту полягала в заміні безмежної демократичної форми державного управління більш жорсткою, авторитарною, здатною зупинити дезорганізацію суспільства, стабілізувати його на основі приватної власності та права.

За словами П.Скоропадського він уявляв собі політичну форму правління як гармонійне поєднання зусиль всіх класів суспільства “ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю”.

Попри всі досягнення гетьманського уряду бажана стабілізація не настала. В країні наростало антигетьманське незадоволення, організованість і цілеспрямованість якому надавали 2 основні сили – з одного боку, більшовики які виступали за відновлення Рад, з іншого – національна демократія головним чином соціалістичного спрямування, яка прагнула відродження УНР.

15 листопада проти Скоропадського розпочалося збройне повстання, яке очолила, створена Українським національним союзом Директорія в складі: В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, А.Макаренка і П.Андрієвського. На початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України.

За таких умов 14 грудня 1918 р. гетьман зрікається влади, передає її як і державну скарбницю урядові і виїжджає за кордон. Наступного дня (15 грудня) Рада Міністрів Української держави відмовляється від влади на користь Директорії, яка фактично перетворюється в уряд відроджуваної Української Народної Республіки.

5. Найрельєфнішою справою Директорії стало прийняття на скликаному нею Трудовому Конгресі Універсалу від 22 січня 1919р. про з’єднання УНР і ЗУНР в єдину, соборну, велику Україну.

Західно-українська Народна Республіка народилася в дні боротьби Директорії проти Скоропадського внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії і зразу ж зіткнулася з величезними труднощами. Під натиском поляків уряд новоутвореної ЗУНР переїхав спочатку із Львова до Тернополя, а потім – до Станіслова.

Складне становище обох нових національних держав спонукало їх до пошуку шляхів поєднання зусиль і допомоги один одному. 1 грудня 1918 р. у Фастові провідники Директорії та ЗУНР підписали Передвступний договір в якому висловили бажання “злучитися в одно державне тіло”. З січня 1919 р.

Українська національна рада в Станіслові ратифікувала фастовську угоду і урочисто проголосила про з’єднання ЗУНР і УНР “в одну одноцільну, суверенну Народну Республіку” Волю до об’єднання 2-х республік підтвердив Конгрес трудового народу України, підкреслюючи злуку на умовах, що їх запропонували брати-галичани.

Та союз 2-х держав виявися штучним утворенням і мав лише демонстративний, пропагандистський, а не справді державний характер. Під тиском несприятливих обставин Соборна Україна розпалася.

Із самого початку приходу до влади Директорії її становище було критичним. Не було єдності в політичних питаннях. Україна знаходилася у вогняному кільці фронтів:

на заході стояли польські війська;

на сході і півночі – радянські;

на південному сході – денікінські;

на півдні, в районі Одеси, Миколаєва, Херсона – французькі.

Використавши важке становище Директорії, більшовики в січні-лютому організували другий похід на Україну.

Уряд Директорії не мав сил стримати переважаючі сили, змушений був лишити Київ і переїздити з місця на місце: спочатку Вінниця, згодом Проскурів, Рівне, Кам’янець-Подільський. В кінцевому підсумку в жовтні 1920 року Радянські війська витіснили армію УНР за Збруч. На цьому закінчилася визвольна боротьба регулярної армії за незалежність України.

Причини поразки Директорії та перемоги більшовиків

суперечливість внутрішньої політики;

неясність з вибором моделі державного управління;

протистояння політичних лідерів;

відсутність традицій (досвіду) збереження власної держави;

недостатній рівень національної свідомості;

малочисленність фахівців для різних галузей управління (інтелігенції 2-3% всього населення);

зрусифікованість робітничого класу (серед промислових робітників українці складали лише 35%);

незадовільність підготовки збройних сил;

відсутність міжнародної підтримки, політична ізоляція.

До причин, які сприяли поразці Директорії слід віднести:

а) якісні переваги централізованої, організаційно-спаяної, ідеологічно переконливої у власній правоті партійної організації більшовиків;

б) знання ціни втрати для Росії українських багатств.

“…нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря России существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами”. Л.Троцкий

Висновки

П’ятирічна (1917-1921 рр.) самовіддана боротьба українського народу за створення власної , ні від кого незалежної, держави не пропала марно. На політичній карті було стерто назву “Південно-Західний край Росії” натомість з’явилася нова – Українська Народна Республіка із столицею в м. Харкові.

Більшовики і прибічники унітарної Росії не змогли проігнорувати прагнення українського народу до створення власної держави і спочатку навіть запозичили виниклу в процесі національної революції назву (УНР) але в січні (6) 1919 замість цієї назви ввели нову: Україна проголошувалась Українською Соціалістичною Радянською Республікою.

Проте сам факт існування та визнання України міжнародною спільнотою, чітко окреслені кордони, своя, хай залежна адміністрація, столиця, герб, прапор, гімн, певна можливість культурно-національного розвитку створювали для українського народу перспективу виборення власної незалежної держави.

На жаль, і на цей раз, Україні невдалося зібрати воєдино всі свої землі. Галичина, Західна Волинь, Карпатська Україна, Північна Буковина залишилися поза її межами.