3. Діяльність гетьманського уряду

Не зважаючи на всі ускладнення та тертя, в міністерствах ішла
невпинна праця. У галузі зовнішньої політики міністрами були — М. Василенко і Д. Дорошенко. Головним завданням було налагодити визнання
Української Держави іншими державами. Перше місце серед євро-
пейських держав належало Німеччині. Проте, безперечні спільні інтереси обох цих держав не відповідали поводженню місцевої військової окупаційної влади, яка своїми надмірними вимогами викликала гострі конфлікти. Тому гетьман-
ський уряд добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою
німецькою владою до Берліну.

Наприкінці літа большевики знайшли підтримку збоку Україн-
ського Національно-Державного Союзу, який підготовляючи повстан-
ня проти гетьманського уряду, звернувся до них по допомогу. Коли
повільно, з допомогою російських і українських перекладачів ішли
офіційні переговори, в помешканні товариша міністра фінансів В. Ма-
зуренка, без перекладачів, X. Раковський та Д. Мануїльський, з одного
боку і В. Винниченко та М. Шаповал, з другого — обговорювали умо-
ви повстання. За військову допомогу (посилення розвідчої діяльно-
сти на фронтах, що мало відтягти увагу німців) Український Націо-
нально-Державний Союз обіцяв легалізацію в Україні комуністичної
партії." На початку жовтня 1918 року мирові переговори було припинено.
Раковський виїхав до Москви, а Д. Мануїльський залишився в Києві
для підпільної роботи проти українського уряду. X. Раковський у сво-
їй статті визнавав, що советська делегація підтримувала в Києві ко-
муністів і обмірковувала з ними справи державного перевороту.

Міністерство внутрішніх справ викликало найгострішу критику.
Гетьманський уряд призначив на пости губерніяльних та повітових
старост, переважно місцевих поміщиків, земських діячів та суддів.
Осіб, які служили на адміністративних посадах за старого режиму,
було призначено на всю Україну 3-4, — пише дослідник історії цієї
доби Д. Дорошенко. Проте, якраз це питання було найбільш бо-
лючим.

Становище місцевої адміністрації ускладнювалося ще більше
спадщиною Центральної Ради. Вище була вже згадка про те, як
з приходом в Україну німців та австрійців почалася аграрна реак-
ція: волинські та подільські поміщики почали організовувати «ка-
ральні загони», які стягували з селян забране за попередній час
і компенсацію за знищене майно. Німці та австрійці не перешкоджа-
ли цим каральним експедиціям, навіть допомагали їм. Ці самочинні
розправи ширилися в першому періоді існування гетьманського
уряду, який не мав фактичної сили припинити їх, і минуло кілька
тижнів, поки нова адміністрація спромоглася покласти край анар-
хії; але ввесь одіюм «каральних експедицій» упав на гетьманський
Уряд.

Опозиція проти гетьманату, що почалася з перших же часів
після перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і кабінет міністрів
охоче йшли назустріч національним вимогам, пропонували пред-
ставникам опозиційних партій взяти участь в уряді, зайняти міні-
стерські пости, але переговори в цій справі не мали успіху. На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло — боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В. Винниченка, який був на той час дуже популярний. Була й друга опозиційна установа: Всеукраїнський Союз Земств; головою Київської Губерніяльної Зем-
ської Управи був С. Петлюра.

Національний Союз повів рішучу боротьбу проти гетьманського
уряду.

Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших
форм. У різних кутах України організовано повстанські загони.
Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі одного з найбіль-
ших загонів став командувач Київської військової округи за Цент-
ральної Ради капітан Шинкар.

Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із зовні. Антанта не
визнавала Української Держави й допускала тільки організацію фе-
дерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них
мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорад-
не. Україна опинилася в кліщах між Антантою, большевиками та
антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Ви-
ходом з цього положення могла бути зміна орієнтації, 14-го листопада
1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був
розпущений. Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федера- цію України з майбутньою, не-большевицькою, Росією.

Повстанські сили гуртувалися поволі і гетьманський уряд знав
про це, але не вживав заходів. У липні 1918 року був заарештований
В. Винниченко, головний провідник повстання, та С. Петлюра, го-
лова Всеукраїнського Союзу Земств. В. Винниченка звільнено не-
гайно. Не зважаючи на те, що міністри — Д. Дорошенко та М. Васи-
ленко — звернулися до Гетьмана з проханням звільнити С. Петлю-
ру, його випустив з тюрми тільки 12 листопада новий міністер
А. В'язлов на «слово чести», що не братиме участи в повстанні. Це
слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої Церкви, де був
головний штаб повстання, і очолити його. Регулярного війська у повстанців було мало, але зростало число нерегулярного війська: добровільців із селян, міського населення та інтелігенції. Німецькі війська тримали невтралітет і шукали можливости по- вернутися додому. Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під Мотовилівкою, на віддалі ЗО кілометрів від Києва, 20-го