Реферат на тему:
Національно-релігійний рух і культура України наприкінці XVI — на початку XVII ст.
Друга половина XVI — початок XVII ст. — період пробудження національної свідомості українського народу, його духовного відродження. Утверджується відчуття рідної землі, історії, вітчизни. Збереження і розвиток духовної культури, культурно-національне відновлення стають історичною необхідністю.
Культурно-національне відродження в Україні було пов'язане з внутрішніми соціально-економічними процесами, а також з політичною, ідеологічною, релігійною боротьбою, з наростанням народно-визвольного руху і тими політичними й культурними процесами в Європі, що дістали назву Відродження (ХІУ-ХУІ ст.).
Культурна відбудова України відбувалася в дуже складних умовах, коли більша її частина перебувала у складі інших держав, а соціальне пригноблення українського народу посилювалося національно-духовним — принижувались і викорінювалися культура, мова, звичаї, православ'я.
Віра тоді була не тільки основою світосприйняття, а й ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, складовою культури, ознакою певного народу. Не зумівши покатоличити українців, правлячі кола Речі Посполитої почали втілювати в життя ідеї єзуїтів — "церковної єдності", або унії, Православної та Католицької церков під верховенством Папи Римського. При цьому зберігалися православні обряди, служба правилася церковнослов'янською мовою, незмінним залишався й календар. У XVI ст. позбавлена підтримки Польсько-Литовської держави Православна Церква була в занепаді. Безпосередніми причинами прийняття унії були невдоволення православних єпископів тим, що в церковні справи почало активно втручатися міщанство, об'єднане у братства; прагнення єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які також втручалися у справи єпархій і збирали побори; намагання верхівки українського православного духівництва добитися рівності з католицькими єпископами. Влітку в 1594 р. в Сокалі на з'їзді православних єпископів були вироблені умови об'єднання з Католицькою Церквою, а в грудні 1594 р. було прийнято постанову про бажання ієрархів відокремитися від Східної Церкви і підпорядкуватися Папі. У 1595 р. єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький поїхали до Рима, де Папа Климент VIII офіційно проголосив визнання унії. Проти унії рішуче виступили князь К. Острозький та інша православна знать.
Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 р. в Бересті (Бресті) Сигізмунд III за дорученням Папи Климента VIII скликав церковний собор для офіційного проголошення унії. Собор одразу ж розколовся на два собори — православний і уніатський. В уніатському брали участь Київський митрополит М. Рогоза, п'ять єпископів, три архімандрити, три католицькі єпископи, магнати й шляхта. 8 жовтня 1596 р. вони підписали угоду про унію і дали присягу на вірність Папі Римському. На православному соборі були присутні два єпископи — Балабан і Копистенський, Білгородський митрополит Лука, дев'ять архімандритів, два представники східних патріархів, понад 200 представників православного духівництва. Вони підписали протест проти унії, а всіх, хто її прийняв, позбавили духовної влади. Проте Сигізмунд III затвердив рішення уніатського собору. Згідно з цим рішенням уніатське духівництво, як і католицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію, мала право одержувати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католиками. Унія вважалась обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Таким чином, Православна Церква стала, по суті, незаконною. І тільки важке зовнішньополітичне становище Польщі на початку XVII ст. змусило уряд у 1603-1607 рр. піти на деякі поступки православним (зокрема, сейм оголосив про припинення їх переслідування). Унаслідок виступів козацтва на початку 80-х років XVII ст. польський уряд видав "Статті для заспокоєння руського народу", якими узаконив існування Православної Церкви.
В історичній літературі Берестейська унія оцінюється неоднозначно. Дореволюційні російські історики ставилися до унії вкрай негативно. Багато хто із сучасних закордонних українських істориків вважає, що унія була визначною і позитивною подією в історії українського народу. Радянські історики донедавна сприймали Берестейську унію однозначно негативно, і тільки останніми роками з'явилися дослідження, де її оцінюють позитивно.
Після прийняття унії до неї приєдналося багато феодалів, шляхтичів і міщан. Проте більшість селян, козаків, міщан, дрібної шляхти і духівництва залишилися православними і почали об'єднуватися на захист своїх національних прав та інтересів.
Експансія католицизму, що її здійснювала римська курія, намагання правлячих кіл Речі Посполитої колонізувати український народ викликали широкий суспільно-політичний рух, опір православного населення. У містах виникають братства, які мали на меті об'єднати широкі маси міщанства і які, виступаючи проти засилля католицизму, були проявом реформістського руху в Україні.
Культурне піднесення в Україні значно посилюється з появою братств — громадських православних організацій міського населення, які рішуче виступали за розвиток вітчизняної культури. Одним із перших у 1439 р. було створено Львівське братство, яке мало школу, шпиталь, бібліотеку, друкарню. На початку XVII ст. виникають Рогатинське, Острозьке, Галицьке, Кам'янець-Подільське, Самбірське, Київське, Вінницьке та інші братства. Вони створювали друкарні, шпиталі, школи, забезпечували їх підручниками, утримували вчителів і бідних учнів, надавали найкращим учням допомогу для продовження навчання за кордоном. Навколо братств об'єднувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі.
Важливим напрямком діяльності братств стало книгодрукування. Одну з перших друкарень було створено в 1561 р. у Заблудові, в маєтку українського та білоруського магната Г. Ходкевича. Заснували її Іван Федоров і Петро Мстиславець. У 1569 р. вони видали "Учительське Євангеліє", а пізніше — - "Псалтир" і "Часослов". А власне першою на українських землях стала друкарня, яку заснував у Львові в 1573 р. І. Федоров. У цій друкарні в 1574 р. було видано "Апостол". У 1576 р. І. Федорова запросив до себе князь К. Острозький. У його