Реферат на тему:
Наддніпрянщина під владою самодержавства
Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель опинилася під владою Росії. Окрім Гетьманщини та Запоріжжя Російська імперія по черзі приєднала до себе такі частини України:
1772 р. — згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією, Австрією та Пруссією (за першим поділом Польщі) — територію між Дніпром та Сожем;
1774 р. — згідно з миром у Кучук-Кайнарджі, що поклав край війні (1765-1774 рр.) між Росією та Туреччиною, — територію між Дніпром та Бугом і узбережжя Азовського моря від Берди до Міуса;
1783 р. — Таврію, Крим і Кубань;
1793 р. — згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією та Пруссією (за другим поділом Польщі) — Правобережжя від Дніпра до Пінська і Кам'янця;
1795 р. — згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією, Австрією та Пруссією (за третім поділом Польщі) — західну Волинь до річки Буг;
1812 р. — згідно з миром у Бухаресті, що поклав край війні (1806— 1812 рр.) між Росією і Туреччиною, — Бессарабію з фортецями Хотином, Бендерами, Аккерманом, Кілією та Ізмаїлом. Поза російським кордоном залишилися тільки західні землі — Галичина, Буковина і Закарпаття, що належали до володінь Габсбургів. Протягом майже 150 років — від кінця XVIII до початку XX ст. — українці перебували під владою двох імперій: 80 % їх були підданими Романових, а решта — Габсбургів.
Україна знову потрапила в пастку бездержавності й змушена була пристосовуватися до життєвих форм, які диктували їй чужі імперії.
В Україні царизм здійснював колоніальну політику, намагаючись передусім знищити сліди давньої автономії.
Територія України, яка входила до складу Росії, була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній. Кожна губернія складалася з повітів, а ті, у свою чергу, із міст і сіл. У 1796 р. змінився адміністративний устрій України.
Лівобережжя було перетворено на Малоросійську губернію, а Слобожанщину — на Слобідсько-Українську губернію, згодом (1835 р.) перейменовану на Харківську.
Правобережжя було розбито на три губернії: Київську, Волинську і Подільську. На початку XX ст. Малоросійська губернія була перетворена на Малоросійське генерал-губернаторство з Чернігівською і Полтавською губерніями.
Південна Україна разом із Кримом утворили Новоросійську губернію, яку в 1802 р. було поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після приєднання Бессарабії (1812 р.) було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство, що охопило Катеринославську, Херсонську, Таврійську губернії та Бессарабську область. У лютому 1832 р. після придушення польського повстання (1830-1831 рр.) царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли Київська, Подільська і Волинська губернії.
Генерал-губернатори в межах підпорядкованих їм територій мали майже необмежену владу і здійснювали гнобительську політику царизму. Важким тягарем на плечі населення України лягло утримання 50-тисячної російської армії.
Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосницький лад і, спираючись на російських поміщиків, які отримали в Україні великі землі, охороняв станові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще наприкінці XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на Південну Україну. Так, починаючи з 1796 р. селяни Південної України, Криму і окремих інших районів були позбавлені права переходу, що, по суті, означало закріпачення.
Імператор Микола І (1825-1855 рр.) утворив окремий комітет, що мав завдання знищити на українських землях, особливо на Правобережжі, залишки місцевої культури і якомога швидше зрусифікувати населення. Тоді було впроваджено російську урядову мову в судах і зросійщено всі школи. Русифікації мав служити також відкритий у 1834 р. Київський університет св. Володимира. У 1835 р. було скасовано самоврядування Києва на основі Магдебурзького права, а в 1840 р. у судах втратив чинність Литовський статут; замість нього було запроваджено російські закони. Незабаром (1843 р.) обов'язковими стали паспорти. Протягом 1847-1848 рр. навчальні округи перейшли під владу генерал-губернаторів.
На дієве знаряддя русифікації було перетворено також православну церкву, яка перебувала під наглядом і керівництвом політичної влади.
Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царизм почав закладати в Україні військові поселення, де солдати, відбуваючи військову службу, мали водночас працювати в сільському господарстві. У Південній Україні в такий спосіб доволі швидко (1816-1821 рр.) осілим стало майже 300 тис. населення.
Кінець XVIII — перша половина XIX ст. історії України ознаменувалися посиленням кризи феодально-кріпосницької системи і подальшим розвитком у її надрах капіталізму. У той час селяни України поділялися на групи, які різнилися ступенем особистої залежності, характером повинностей, розміром наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Чималий прошарок становили козаки і селяни, перетворені на військових поселенців. На кінець 50-х років XVIII ст. поміщики мали у володінні 5,4 млн селян-кріпаків, що становило майже 40 % населення частини України, яка входила до складу Російської імперії. Панщина, що охоплювала в Україні до 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила три дні на тиждень. Проте уряд поміщиків не контролював.
Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, селяни йшли на Південь, де бракувало робочих рук. У 40-х роках з Полтавської і Харківської губерній туди щороку вирушали на заробітки десятки тисяч селян. Хтось за згодою поміщиків одержував паспорт, а дехто йшов самовільно.
Система ведення сільського господарства загалом була відсталою, екстенсивною, хоча поміщицькі господарства збільшували обсяги продажу та виробництва хліба, особливо пшениці. Лише окремі поміщики, здебільшого на Півдні, намагаючись запровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосовували машини і новітній сільськогосподарський інвентар, передусім для вирощування цукрових буряків.
Поряд із товарним виробництвом поміщики розвивали торговельне тваринництво. Розводили