Водночас, так само, як і в Росії, відбувався процес консолідації українських буржуазних партій: створені в 1904 р. Українська демократична партія (УДП) та Українська радикальна партія (УРП) об'єдналися в Єдину українську радикально-демократичну партію (УРДП) кадетського напрямку. Керівниками її були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Є. Чикаленко та інші відомі діячі.

Буржуазні українські партії вели в основному легальну агітацію за демократичну структуру суспільства без монарха, проте й без соціалізму, за автономію України у складі оновленої Росії. Водночас українські соціал-демократичні партії — РУП, "Спілка" та УСДРП — у своїй діяльності мало чим відрізнялись від Російської соціал-демок-ратичної робітничої партії (РСДРП), допомагали їй, сприяли перемозі соціалізму в Росії, робили ставку на пролетарську революцію. Органом РСДРП, заснованої в 1898 р. на І з'їзді в Мінську, була газета "Искра", яку друкували за кордоном. На II з'їзді РСДРП (1903 р.) поділилася: більшість, на чолі з В. Леніним, хотіли створити міцну партію революціонерів з твердою дисципліною, що підпорядковувалася б директивам Центрального комітету (ЦЮ; цю групу почали називати більшовиками. Менша частина на чолі з Л. Мартовим стояла за більш вільну організацію робітників на кшталт німецьких соціал-демократів; цю частину почали називати меншовиками.

У 1906 р. на IV (об'єднавчому) з'їзді РСДРП більшовики, меншовики і бундівці формально об'єдналися. Прийом УСДРП до складу РСДРП було відкладено, а пізніше ця потреба відпала. Робітники та інші передові представники трудящих України об'єднались із загальноросійськими організаціями РСДРП, що успішно діяла в Україні, багато її членів працювали на заводах і фабриках України.

На початку XX ст. в умовах загострення соціально-політичної конфронтації у країні, діяльності антимонархічних політичних угруповань поширюється робітничий, селянський, студентський та земсько-ліберальний рух. Характерною ознакою робітничого руху цього періоду був перехід від суто економічних вимог до політичних страйків і демонстрацій. Політичний характер вимог робітників виявився у демонстрації, що відбулася 1 травня 1990 р. у Харкові. Політичні страйки відбулися також на підприємствах Катеринослава, Києва, Миколаєва, Луганська та Нікополя. У 1903 р. відбувся загальнополітичний страйк. Він почався в липні на Закавказзі та в Одесі, а потім перекинувся до Києва, Миколаєва, Катеринослава, Єлисаветграда. У страйковому русі, що здебільшого очолювався представниками революційної соціал-демократії, взяло участь близько 250 тис. робітників. Учасники загальнополітичного руху поряд з вимогами економічного характеру — поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати — висували й політичне гасло: "Геть самодержавство!" В окремих містах України відбувалися сутички між поліцією і страйкарями.

Невирішеність аграрного питання реформою 1861 р., залишки кріпосницьких форм землеволодіння були причиною незадоволення селян своїм соціально-економічним становищем, що проявлялося в боротьбі селянства, у тому числі й українського, за передачу поміщицької землі сільським громадам. На цьому грунті відбувалися масові виступи селян. Значною подією в селянському русі були повстання в 1902 р. у Полтавській, а потім Харківській губерніях. Загалом протягом 1900-1904 рр. в Україні відбулося близько 1100 селянських заворушень у 1300 селах з населенням близько 800 тис. осіб.

В умовах загострення соціальних та політичних суперечностей у країні посилюється студентський рух. Студентська молодь вимагала зниження плати за навчання, виступала проти чиновницького та поліцейського свавілля у вищих навчальних закладах. Дедалі частіше студентські виступи набували політичного спрямування. Так, у 1900 р. студенти харківських вузів взяли участь у маївці. У листопаді цього ж року заворушення почалось у Київському університеті. У січні 1901 р. у часописах Києва надруковано урядове розпорядження, згідно з яким 183 студенти Київського університету — найактивніших учасників масового студентського руху — було віддано в солдати. Попри це виступи студентів набули досить широкого розмаху. Тільки в лютому-березні 1902 р., під час загальноросійського студентського страйку, у демонстраціях взяло участь близько 30 тис. студентів і робітників. Серед студентських організацій в Україні значний вплив мали РУП, "Бунд", Польська соціалістична партія (ПСП). Певна частина студентів тяжіла до інших організацій, зокрема тих, що об'єднувалися навколо гуртків РСДРП.

Політична обстановка у країні ще більше загострилася в результаті поразок Росії у війні з Японією, яка почалася в січні 1904 р. внаслідок нападу японського флоту на російську ескадру в Порт-Артурі. Бездарне військове керівництво, казнокрадство царських чиновників призвели до того, що незважаючи на мужність та героїзм, виявлений солдатами, матросами та офіцерами, російська армія зазнала тяжких втрат у боях поблизу Ляояна (1904 р.), Мукдена і острова Цусіма в Корейській протоці (1905 р.).

Демократичні сили країни — робітники, студентська молодь, керовані в багатьох випадках соціал-демократичними організаціями, — закликали до припинення війни та ліквідації монархічного режиму. Ці виступи доповнювалися заворушеннями в армійських частинах, розташованих, зокрема, в Одесі, Севастополі, Катеринославі та Києві.

Революційна криза, що наростала у країні, виявилася під час першої революції в Росії 1905-1907 рр. Революційне піднесення у країні, як відомо, почало наростати після подій 9 січня 1905 р., коли в Петербурзі за наказом царя Миколи II (1894-1917 рр.) було розстріляно мирну демонстрацію робітників, які разом із сім'ями йшли до Зимового палацу, щоб передати царю петицію про свої потреби. Понад З тис. людей було вбито, кілька тисяч — поранено.

Революційна боротьба прокотилася по всій країні,