Весною та влітку 1905 р. в Україні відбулося близько 1700 селянських виступів.

Революційний рух робітничого класу й селянства істотно вплинув на армію та флот. Майже два тижні — з 14 до 25 червня 1905 р. — тривало повстання на броненосці "Потьомкін". Очолювали його московський робітник А. Петров, харківський робітник І. Яхновський, селянин із Житомирщини, керівник соціал-демократичної групи броненосця Г. Вакуленчук. У листопаді 1905 р. у Севастополі відбулися збройні повстання на крейсері "Очаків", броненосці "Св. Пантелеймон", міноносці "Свирепьій" та ін. Одним із керівників повстання був лейтенант П. Шмідт.

Загальноросійський політичний страйк відбувся 9 жовтня 1905 р. Наляканий боротьбою народу проти монархічного ладу, уряд змушений був 17 жовтня 1905 р. видати маніфест, за яким цар надавав народу окремі політичні свободи, а також обіцяв скликати законодавчу Думу. Слід зазначити, що цей маніфест цілком задовольнив буржуазію та буржуазні партії — російські, українські, єврейські. Проте протилежним було ставлення до нього переважної більшості робітників, селян, прогресивної інтелігенції, соціал-демократичних організацій. Вони не припиняли боротьби з царизмом.

Значно посилилися виступи проти царизму в армійських частинах. У деяких містах Росії, зокрема у Владивостоці, Ташкенті, Кронштадті, відбулися виступи солдатів і матросів. 18 листопада 1905 р. повстали сапери Києва на чолі з підпоручником Б. Жаданівським. У країні назрівало революційне повстання.

Під час революційної боротьби трудящих мас виникли такі організації, як Ради робітничих депутатів. Московська Рада робітничих депутатів під керівництвом більшовиків 7 грудня 1905 р. оголосила загальний політичний страйк, який 9 грудня переріс у збройне повстання. Російських робітників підтримали пролетарі Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси. У Горлівці та Олександрівську робітники вийшли на збройне повстання. Грудневе повстання стало апогеєм першої революції в Росії.

Грудневе збройне повстання зазнало поразки. Однак і в цей важкий для революційних сил період тривали робітничі, селянські та студентські виступи. Хоча вони вже не мали великого розмаху. Свідченням цього є те, що загалом у Росії кількість страйкарів у 1906 р. перевищувала 1 млн, а в 1907 р. — 740 тис, в українських губерніях — відповідно понад 100 і близько 55 тис.

Незважаючи на поразку, перша російська революція 1905-1907 рр. мала велике значення в історії. Це була перша буржуазно-демократична революція періоду імперіалізму, під час якої робітники, селяни, демократична інтелігенція, частина армії виступили проти реакційного монархічного режиму. На боротьбу з царизмом піднялися поневолені народи, зокрема український. Революція значною мірою перебувала під впливом соціал-демократичного руху. Однак у 1905 1907 рр. царизм утримався при владі, революцію було придушено. Головні причини поразки полягали в недостатній міцності союзу демократичних сил країни, зокрема робітничого класу і селянства; розколі в соціал-демократичному русі. Якщо більшовики вимагали рішучого повалення царизму, то меншовики наполягали на реформах у межах існуючого буржуазного ладу. Більшість армії ще не підтримувала боротьбу народу і придушила його революційний виступ. Хоча революція й не розв'язала свого головного завдання — повалення царизму, але вона стала школою революційної боротьби трудящих мас Росії.

Слідом за поразкою революції країною прокотилася хвиля репресій. У 1907-1909 рр. за участь у революційних подіях було засуджено понад 26 тис. Протягом лише 1907 р. було закрито 100 газет, професійних спілок, а в 1910 р. — понад 440 професійних організацій. Особливо жорстоких ударів зазнали більшовицькі організації. Було заарештовано багато членів Київської, Одеської, Ніжинської, Конотопської, Полтавської, Харківської та інших соціал-демократичних організацій. Зауважимо, що в боротьбі з демократичним рухом царизм спирався на так звані чорносотенні організації. Серед них най-відомішими були "Союз руського народу" та "Союз Михаїла Архангела". До речі, характерною ознакою цих чорносотенних організацій був запеклий шовінізм, а їх гаслом — "Бий інородців!".

Під час першої Російської революції однією з наймогутніших сил, що виступила проти царизму, було селянство. Це пояснюється не-вирішеністю аграрного питання. Для того щоб якось зменшити соціальне напруження на селі, зміцнити свою соціальну базу і при цьому зберегти залишки поміщицької системи землеволодіння, уряд протягом 1906-1910 рр. видав низку законодавчих актів, що дістали назву Столипінської аграрної реформи.

Суть реформи полягала в тому, що вона дозволяла закріплювати у приватну власність ділянки общинної землі, що перебували в користуванні селян. Зазначимо, що у здійсненні реформи уряд опирався насамперед на заможне селянство.

Голова царського уряду П. Столипін (1862-1911) наголошував, що реформа розрахована на "міцних і сильних", сподіваючись, що куркульство та інші заможні верстви населення будуть "перепоною для розвитку революції".

У 1906-1915 рр. по всій Росії у приватну власність закріпили землю понад 2 млн дворів, що становило 22,1 % загальної кількості общинників. В Україні реформа мала характерні особливості. У результаті того, що в багатьох районах України общинне землекористування не набуло такого розмаху, як у Росії, а на Правобережжі та в Полтавській губернії його не було вже з XVI ст., процес переходу землі у власне користування відбувся швидко. Однак якщо на Правобережжі з общини виокремилися майже 48,6 % членів, то на Лівобережжі — лише 20,5 %. Реформа значно поліпшила становище куркульства і водночас призвела до подальшого розорення бідняків, які здебільшого змушені були продавати куркулям землю, закріплену реформою як їхню особисту власність. Свою землю продали 32 млн господарств, що вийшли з 1260 тис. найбідніших общин.