Це спричинило подальше розшарування селянства. В Україні за 1905-1916 рр. кількість бідняцьких господарств збільшилася з 44 до 57 %. Реформа передбачала також переселення селян із центральних районів Росії до Сибіру. Уряд розраховував, що цим вдасться підштовхнути розвиток куркульських господарств у центральних районах країни і водночас забезпечити освоєння нових земель на Сході Росії. Протягом 1906-1912 рр. переселилося понад 2 млн 600 тис. осіб, з них з України — близько 1 млн. Однак набідувавшись на новому місці, 70 % переселенців змушені були повернутися додому. Столипінська аграрна реформа мала як позитивні, так і негативні наслідки. Прогресивне полягало в тому, що реформа спрямовувалась на подальший буржуазний розвиток села, формування куркульських фермерських господарств. Проте вона не усунула поміщицької форми землеволодіння. Не змогла припинити наростання революційної хвилі на селі.
За царським маніфестом 17 жовтня 1905 р. було оголошено про свободу слова, друку, про створення законодавчої Думи, про перетворення Росії на конституційну монархію. У зв'язку зі зняттям усіх заборон, пов'язаних із свободою друку, склалися сприятливі умови для розвитку української преси. Першим успіхом було видання в 1905 р. часопису "Хлібороб". У грудні 1905 р. у Києві почав виходити перший щоденний український часопис "Громадська думка" (пізніше перейменований у "Раду"). Протягом року після виходу маніфесту виникло 15 українських видавництв і виходило близько 20 українських періодичних видань. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання (без цензурних купюр) "Кобзаря" Т. Шевченка. Велику частину газетних шпальт заповнив просвітницький матеріал про те, що таке Україна, хто такі українці, якою є територія їхнього розселення та ін. У травні 1907 р. з'явилось офіційне розпорядження щодо скасування Емського указу 1876 р. Проте однією з характерних ознак столипінської доби стало наростання хвилі агресивного російського шовінізму. У березні 1908 р. у Києві було створено "Клуб російських націоналістів". Завдяки державній підтримці й особистому покровительству П. Столипіна він став однією з найвпливовіших політичних груп у Російській імперії. У грудні 1909 р. цей Клуб добився рішення Думського підкомітету у справах освіти про недопущення викладання української мови у школах. Іншим важким ударом по українському рухові став циркуляр П. Столипіна від 20 січня 1910 р. із забороною реєструвати будь-які "інородчеські" товариства й видавництва. В окремій інструкції він пояснював губернаторам, що заборона поширюється, зокрема, на українські та єврейські організації.
У роки реакції український рух знов опинився в підпіллі. Було закрито "Просвіти" та інші українські організації.
Безумовно, період реакції не заглушив наростання революційного руху. Уже в другій половині 1910 р. робітничі страйки охопили Петербург, Москву, Київ, Катеринослав, Одесу, Миколаїв, Херсон. Протягом 1910-1911 рр. в Україні відбулося близько 450 селянських виступів. Хвиля протесту прокотилася країною у зв'язку з розстрілом у березні 1912 р. на річці Лені учасників демонстрації — робітників золотих копалень. У березні 1914 р. заборона святкування дня народження Т. Шевченка призвела до масових демонстрацій студентів у Києві та інших містах. Для розгону демонстрантів було послано загони поліції і козаків.
У роки революції було здобуто перший досвід парламентаризму. Вибори до І Державної думи відбувалися в умовах військових репресій, арештів. Від України було обрано 102 депутати, у тому числі 24 поміщики, 26 представників міської інтелігенції, 42 селян, 8 робітників і одного священика. У Державній думі сформувалася "Українська думська громада" у складі 45 осіб на чолі з адвокатом і громадським діячем з Чернігова І. Шрагом. Політичною платформою цієї громади була автономія України. М. Грушевський уклав декларацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою громади. Але вже було запізно. Державну думу 8 липня 1906 р., після 72 днів існування, було розпущено.
У січні 1907 р. відбулися вибори до II Державної думи. Українські губернії у II Державній думі представляли 16 поміщиків, 4 священики, 17 інтелігентів, 59 селян і 6 робітників.
У II Думі була також "Українська думська громада", що мала 47 членів і видавала часопис "Рідна справа — Вісті з Думи". Громада домагалася автономії України, місцевого самоврядування, української мови у школі, суді, церкві. Для того щоб мати підготовлених педагогів, громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, уведення української мови в українських семінаріях.
II Дума проіснувала лише 103 дні; 3 червня 1907 р. її розпустили. Розгін II Думи мав характер державного перевороту і відкрив добу реакції. Новий виборчий закон істотно обмежив права робітників, селян і національних меншин. Депутати III Державної думи від України, серед яких було 67 поміщиків, у цілому підтримали столипінську реформу, хоча й вносили пропозиції з національного й аграрно-селянського питання.
У роки нового революційного піднесення більшовицькі організації розширили легальні форми роботи, зокрема в межах IV Державної думи, де активну роль відігравала більшовицька фракція. Так, виступаючи з промовою 20 травня 1913 р., депутат-більшовик від Катеринославської губернії Г. Петровський на місцевому матеріалі переконливо показав переслідування чорносотенцями українців, української мови, перепони, що ставляться на шляху до розвитку національної культури, літератури, мистецтва.
Революційне піднесення збіглося з початком Першої світової війни. Причиною її виникнення були суперечності у стані імперіалістичних держав: з одного боку — Антанти, до якої входили Англія, Франція, Росія, з іншого — Троїстого союзу у складі Німеччини, Австро-Угорщини, Італії.
Українські землі були серед тих, що найбільше постраждали від війни. Лінія фронту проходила безпосередньо українською територією. На двох фронтах, що простяглися українськими землями, перебувало 3250 тис. солдатів