Реферат з історії України
Найманці на службі київських князів
Одним з не вивчених дотепер питань воєнної історії Київської Русі є участь збройних формувань, окремих воїнів і воєначальників у військових структурах давньоруської держави. Добре знайомі з передовою військово-теоретичною думкою свого часу, київські князі при формуванні своїх збройних структур виходили з відомих положень про інститут найманства, викладених у «Стратегіконі» візантійського імператора Маврикія, написаного в VII ст. У ньому Маврикій твердив: «Розсудливо чинить той Імператор, що не запрошує у свої володіння допоміжних військ у числі, що перевищує його власні, щоб вони не улаштували змови і, скинувши своїх володарів, не підкорили їхнього царства собі.
Допоміжні війська треба набирати, по можливості, з різних національностей. Внаслідок нього вони менше мають можливість вступити в змову». [1. — С. 126—127].
За визначенням Енциклопедичного словники Ф. А. Брокгауза і І. А. Евфрона, «найманці (наймані воїни) — солдати, наймані державою з уродженців інших країн» [17. — С. 28—30]. За його твердженням, перші згадки про найманство належать ще до 696 р. до н.е., коли в Єгипті Псаметих І «за допомогою найманих карийців та іонян досяг панування над Єгиптом» [17. — С. 28].
У різні часи київські князі мали наймані військові загони варягів, кочівників, угорців, німців, поляків, чехів та ін. [39, 40]. Наймати іноземних воїнів їм доводилося досить часто з найперших років утворення Київської держави до останніх днів її існування.
Наймане військо, як правило, не було постійним і набиралося звичайно на час воєнних дій. Для постійного утримання найманців потрібні 6ули величезні кошти. Комплектовані, як правило, з декласованих елементів і осіб різних національностей, наймані війська відрізнялися крайньою недисциплінованістю і служили тому, хто більше платив. Навіть під час бою окремі наймані загони нерідко переходили на сторону супротивника [2. — С. 90]. Усе це добре розуміли воєначальники русів і відповідним чином поводилися з найманцями, виділяючи їм відповідні місця в бойовому порядку свого війська і ставлячи відповідні задачі.
З початком епохи вікінгів вони на своїх швидкохідних суднах, під вітрилами і на веслах, борознили ріки і моря усього Середземномор’я. На заході вони дісталися до Іспанії й Італії, на сході — до Константинополя і Багдада. Найчастіше правителі як західних, так і східних народів відкупалися від них, іноді — брали їх до себе на службу. Професор К.В. Базилевич вважав, що причиною, яка спонукувала «буйні ватаги норманів залишати свою батьківщину і пускатися заради грабіжництва і здобичі в далекі експедиції і на схід, і на захід Європи», було «посилення королівської влади в Скандинавії» [20. — С. 5].
Давньоруські літописи серед найманців у війську Київської Русі найчастіше згадують варягів — воїнів, що приходили на Русь у пошуках військового щастя зі Скандинавії [3. — С. 51]. Цікаво, що сам термін «варяги» у Скандинавії (ісландські саги) означав воїнів-скандинавів, що служили в інших країнах, і «...ймовірно, виник для позначення дружин скандинавів на Русі» [4. — С. 77]. Уже з Київської Русі цей термін перейшов у Візантію, у війську і флоті якої також служило багато вихідців зі Скандинавії. А. Е. Пресняков писав: «Скандинави самі себе називали варягами — varingian. Так в Історичний час іменували скандинави своїх родичів, що служили дружинниками руських князів і візантійських імператорів, від слова var — клятва, що скріплювала дружинний договір служби. Varingi — варяги — спочатку дружини скандинавів, що приходили в середовище східних слов’ян зі своїми конунгами — князями. Термін цей виник на Русі, звідки перейшов до греків» [22. — С. 39].
До речі, багато російських істориків-норманістів — Н. М. Карамзін, М. П. Погодін, Н. С. Голіцин. А. К. Байов та інші пов’язували початок Київської держави з давньою легендарною розповіддю початкового літопису про закликання варягів. Державотворення, виникнення давньоруської культури і розвиток воєнного мистецтва на Русі вони ставили в пряму залежність від варягів [41. — С. 30]. Норманська теорія добре відома як російській, так і у вітчизняній військовій історіографії. Водночас покоління військових істориків доводили, що, починаючи з VI століття, східні слов’яни вже мали військові союзи і що державні утворення з’явилися набагато раніше так званого закликання варягів. Ці ранні слов’янські державні утворення вели успішні війни із сильною Візантійською імперією, про що свідчать як візантійські джерела (Маврикій, Лев Диякон і ін.), так і давньоруське літописне джерело — «Повість минулих літ».
М. В. Ломоносов вважав варягів не народом, а окремою соціальною групою, військовими найманцями, що мають найрізноманітніше походження. У своїй «Давній російській історії» він писав, що серед варягів були і варяги-роси. що належали до слов’янського кореня [24. — С. 99].
У різний час варягів використовували багато київських князів — Олег, Ігор, Святослав, Володимир, Ярослав та ін. Добре відомий варяг Свенельд був воєводою і в Ігоря, і в Ольги, і у Святослава. Навіть досягши літнього віку, він правив військом у Ярослава в Києві [ 18. — С. І 14]. Дослідники стверджують, що чисельність варязьких найманих загонів у давньоруському війську в Х—ХІ ст. була відносно невелика приблизно — близько 1 тис. чоловік [5. — С. 8]. Б. А. Рибаков писав: «Археологічні дані показують, що кількість самих варязьких воїнів, що жили постійно на Ру:сі, була дуже невеликою й обчислювалася десятками і сотнями» [37. — С. 37]. На службі у руських князів були навіть монарші особи: новгородським