Реферат на тему:

Народні повстання кінця XVI на початку XVII століть на Україні

Зміст

Вступ

Обрана тема, розкриття її суті має велике значення для розуміння причин Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького (1648-1654рр), її швидкого і успішного розгортання. Незважаючи на поразку народних повстань в XVI – 20-30рр XVII ст. Український народ здобув багатий досвід національної та антифеодальної боротьби, впевненість в своїх силах, вдалося відновити православну церкву в Україні, зросли козацькі привілеї. Ці повстання стримували посилення польського національного, феодального і колоніального гніту, так як польський уряд та польські магнати пам‘ятали, чим це може закінчитися .

Українські історики в своїх роботах приділяли багато уваги висвітленню цього питання: так М.Гру шевський розгляду цього питання присвячує цілий розділ – р.IV “Перші козацькі війни” (Історія України-Русі т.VII) , О.Субтельний в частині ІІІ “козацька ера” своєї книги “Історія України” дає аналіз цього питання під назвою “Перші повстання”. Звертається до опису питання , пов‘язаного з селянсько-козацькими рухами і видатний український історик Наталія Полонська-Василенко – в своїй роботі “Історія України” т.1 ч.IV “Україна напередодні Хмельниччини ”. Продовжується висвітлення цього питання і в “Історії Русів”, “Історії України та її народу” О.Ф Єфименко, “Короткій історії козаччини ” В.Антоновича . Більшість сучасних істориків розглядають історію повстання в XVI – 20-30 рр XVII ст, як єдине ціле, породжене одними і тими ж причинами. Так в академічному дослідженні “Історія України – нове бачення ”, автори висвітлюють дану проблему в розділі “Суспільні рухи кінця XVI – 30-х рр.XVII ст ”. Цю точку зору поділяють і автори “Нарисів з історії України (Новий погляд) I ч. розділ “Національно-визвольна боротьба українського народу проти Польщі”.

Головним завданням цієї роботи є

по-перше – визначення причин розгортання народних повстань XVI – 30-х рр.XVII ст;

по-друге - характеристика основних рис і особливостей найбільших з них;

по-третє – визначення результатів та наслідків народних повстань для подальшого ходу української історії.

Основна частина.

В 1569 році в Любліні відбувся об’єднаний польсько-литовський сейм, що затягнувся на кілька місяців через напружену боротьбу навколо унії. Проте її прихильники все ж таки отримали перемогу. За Люблінським трактатом Польща і Литва утворювали нову державу – Річ Посполиту – зі спільним королем, сеймом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися виконавча рада, фінанси та законодавство. До Польщі приєднувалася Волинь, Поділля та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав католиків та православних, рівноправ‘я мов та ін. Та це виявилося порожньою декларацією.

Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України. В тому ж 1569 році було здійснено перепис вільних земель в трьох українських воєводствах і король почав роздавати їх польській шляхті. Відбувалася інтенсивна полонізація південної Київщини і Полтавщини. Шляхта постійно запроваджувала тут фільваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 року селяни остаточно закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянини-втікача. Більшість міст в Україні належала польським панам . Але навіть у державних, так званих “королівських містах”, українцям ставили всілякі перешкоди при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їх проживання. Серед української знаті після Люблінської унії посилюється полонізація. Примусово насаджується польська культура, мова, освіта, католицька релігія, яку особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Крім того, сполонена українська знать отримувала в Речі Посполитій незрівнянно вищий соціальний статус і можливості швидкого процвітання на державній службі. Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення - селянство, міщанство, дрібні та середні шляхтичі - противились покатоличенню і відстоювали православну грецьку віру. В цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства. В II половині XVI ст їх діяльність набуває як культурно-просвітницького та і політичного характеру. Вони перетворилися у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви і це викликало занепокоєння українських православних ієрархів. Більшість з них була згодна на унію з католицькою церквою для збереження свого становища і зрівняння у правах з католицьким церковниками. Одночасно до унії прагне римська курія, щоб поширити своє панування на українській землі. В результаті певного компромісу в 1596 році була підписана Брестська церковна унія. Православна церква після собору опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їх майно, прихильники православ‘я зазнавали утисків і переслідувалися. Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації українського населення. Але широкі маси українців: селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто боронили свою грецьку віру. Таким чином, в результаті Брестської унії 1596 року релігійні протиріччя ще більше загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла в 1599 році на союз з протестантами Речі Посполитої. Але і цей відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів.

В II половині XVI ст. у зв‘язку з посиленням соціального та національно-релігійного гніту українського народу збільшився потік втікачів на Запоріжжя, що докорінно змінило козацьке середовище, зокрема посилення антипольських настроїв козаків. Зміцнення козацтва, як стану, участь запорожців в війнах, які вела Польща, їхня участь в захисті кордонів від нападів татар, а також звернення урядів різних держав за військовою допомогою до козаків - все це мало наслідком самоусвідомлення козацтвом своєї окремішності від інших суспільних станів і його роль в