В усіх великих містах непманів викликали в ГПУ і робили їм повідомлення, очевидно, директивно погоджене, а тому воно і потрапило в історію: “Добродії, ви купили золото на чорний день. Чорний день настав! Здавайте його державі!”.[10;66] Дехто, зрозумівши серйозність моменту, за принципом “життя дорожче”, здали все відразу. Коливних у різних місцях переконували по-різному. Деякі навіть читали лекції по політекономії соціалізму, запевняючи, що кожен громадянин стане багатше, сильніше і вільніше, якщо єдиним власником золота в країні стане могутня соціалістична держава. Хоча ці лекції, само собою, зрозуміло, читалися у в'язницях, де утримувалися ті хто коливалися, переконати удалося деяких. Більшість продовжувала відверто не вірити в економічну рентабельність соціалізму. Не переконавши словом, стали переконувати справою. Там, де це було можливо, тримали нещасних непманів у камерах, де повітря було нагріто до 60 градусів, не даючи їм води. В інших місцях використовувалися камери з нульовою температурою і водою по щиколотку, а там, де подібні складні методи не вміли або не хотіли застосовувати, просто били смертним боєм. Лише деякі зволіли вмерти, не віддавши нічого. Більшість людей здалися і віддали усе, що вдалося нагромадити за короткий період НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ. Але було вже занадто пізно, оскільки подібна завзятість викликала в працівників ГПУ цілком “справедливу підозру” у щирості їх підопічних: а чи все здано? Навіть якщо було й усе здано, довести це було зовсім не просто, якщо не сказати – неможливо. Витончувалися методи катувань, і струмочки золота продовжували литися в соціалістичну скарбницю.

Радянська влада мала потребу в непманах, у той же час постійно підкреслювала їхню класову ущербність, демонструючи стосовно них ідеологічну бридливість, недвозначно даючи зрозуміти, що хоча “НЕП – це всерйоз і надовго”, але не назовсім і що їх неминуче чекає сувора розплата вже за те, що вони своєю присутністю отруювали атмосферу великої справи побудови комунізму.

Протягом 1921-1922р. НЕП був змушеною спробою утримати владу шляхом економічних поступок ринку. Однак цей ринок був сильно деформований. Приватна власність не була гарантована. Держава розглядала її як самого найлютішого історичного ворога. Тому власники мали мало стимулів до перспективного розширення господарства, створюючи капітали на спекулятивних операціях. Тому в приватну діяльність хлинули насамперед різного роду авантюристи, спекулянти, які прагнули якнайшвидше зірвати куш, витратити його, пожити у своє задоволення. Природно, що ні про які довгострокові вкладення капіталів, розширенню сфери діяльності і випуску товарів у подібній атмосфері не могло бути і мови. Тому доля приватної промисловості в загальному обсязі промислового виробництва була невисока. Але промисловість, відновлена на 4/5 від довоєнного рівня, вичерпала резерви поглинання надлишкової робочої сили. Приватні капітали були не занадто значні, напівлегальні і не вкладалися в промисловість. Приватні капітали кинулися насамперед у торгівлю. Якщо роздрібна торгівля виявилася переважно в руках приватника, то оптова – у руках держави, що створювало вибухонебезпечну ситуацію на ринку, постійно підживлюючи як можливості спекуляції, з одного боку, так і придушення приватної ініціативи – з іншої.

Значні зміни відбулися й у традиційних шарах населення. У період громадянської війни була цілком знищена і без того нечисленна російська буржуазія. Серйозну втрату понесла інтелігенція. У той же час ще з часів першої світової війни йшов активний процес маргіналізації населення. Це повною мірою відносилося і до робітничого класу: із громадянської війни і розрухи, що супроводжувала її, вийшов “пролетаріат, ослаблений і до відомого ступеня декласований руйнуванням його життєвої основи – великої машинної промисловості” - констатував В.И.Ленін. У 1920 році, по офіційним даним, у Росії нараховувалося 1,7 млн. промислових робітників, причому кадрові робітники становили не більш 40%, тобто близько 700 тис. чоловік. Але вже до 1928 р. загальна чисельність робітничого класу збільшилася в 5 разів. Основну масу робочого поповнення складала пауперизована сільська молодь. Перебираючись в місто, вона змінювала свій соціальний статус, що породжувало складну гаму настроїв. З одного боку, це було зростаюче чекання кращих змін, що, вкупі із селянською психологією, перетворювало її в слухняну і довірливу стосовно держави масу населення. З іншого боку, потоптані Непом зрівняльні настрої робили її лютими супротивниками тих, хто зміг пристосуватися до ситуації, що змінилася, забезпечити собі високий матеріальний статок. Ця нота значно підсилювалася за рахунок тієї частини сільських мігрантів, що були виштовхнуті із села. Але не знайшли роботи в місті, поповнюючи зростаючі ряди безробітних.[4;17]

В умовах “воєнного комунізму” і розподільної економіки народжувалася нова каста людей, що починали думати себе сіллю землі. НЕП для них був тільки перешкодою. У відродженні вільного ринку вони безпомилково розглянули смертельну погрозу своїм портфелям, пайкам. Своїм партійним привілеям. Контратака була неминучою. Але відкрито атакувати НЕП новий клас не зважувався: занадто очевидні були плоди вільного ринку.

Наступ повели в тій єдиній сфері, де більшовики думали себе недоторканими в ідеології. Першою жертвою цього схованого наступу на НЕП стала інтелігенція. Частина інтелігенції, що не розділяла більшовицьких поглядів, побачила в НЕПі визнання більшовиками того факту, що Росія не готова до швидкого стрибка в комунізм. Відчуття інтелігенції тих років добре передає