І все-таки в цілому відчувалася різка недостача промислових товарів, що приводило до збільшення цін, а це, у свою чергу, гальмувало ріст життєвого рівня всіх категорій населення. У 1921р. пуд рисового борошна коштував 140 тис. карбованців, за проїзд однієї станції в трамваї брали 500 карбованців; один номер газети «Правда» коштував 2500 руб. У порівнянні з довоєнним часом ціни на цукор виросли в 162 тисячі разів. Ось чому доводилося господарці брати із собою на базар чи у крамницю кілька мільйонів, щоб купити необхідне для обіднього столу.[12;34]

Житлове питання, незважаючи на проведені в перші революційні роки “ущільнення буржуазії”, не тільки не було вирішене, але і ще більше загострилося. Справжнім нещастям для країни було аграрне перенаселення: у селі існувала багатомільйонна маса “зайвого” населення, яке з трудом зводило кінці з кінцями. Величезна кількість таких людей у пошуках кращої долі спрямовувалися в міста. У місті селяни розраховували дістати який-небудь пайок. Наприклад, робітники Москви, зайняті важкою фізичною працею, одержували в день 225 г. хліба, 7 г. м'яса чи риби, 10 г. цукру. По країні бродили мільйони безпритульних дітей. Лютували епідемії тифу, холери, віспи, іспанки. Померзлі будинки, закриті заводи, домни які остигли, вагони і паровози, які мляво стоять на рейках. Дитяча злочинність у порівнянні з 1913р. виросла в 7,4 рази. Не вистачало самого необхідного. Коштовністю був навіть шматок звичайного мила.[11;69]

Уряд посилено шукав вихід з цих труднощів. Був створений ряд комісій допомоги голодуючим. У країні установилося тимчасове єднання політичних сил, що допомагають голодуючому селу. Але врятуватися від голоду лише при опорі на внутрішні засоби не вдавалося. Радянський уряд звертається до світу з закликом про допомогу. Її пропонують і надають Американська адміністрація допомоги (АРА), міжнародний пролетаріат, європейські держави. Однак подібне вирішення проблеми не могло витягти країну з убогості і розорення. Потрібні були глибокі економічні і фінансові перетворення. Почалася кампанія російської церкви по добровільній здачі своїх цінностей у фонд порятунку голодуючих, цінності стали надходити від російських емігрантів. Однак незабаром на церкву почалися гоніння.

Спочатку 20-х років почалися репресії проти церкви. Вони були розграбовані, як і наказав Ленін, з “нещадною рішучістю” і “у найкоротший термін”. Розстріляно 40000 священиків, дяків і ченців, а також близько 100000 віруючих, що входили в церковні “двадцятки” і громади. Чистий прибуток від грабежу церковного майна склав 2,5 млрд. золотих карбованців. Храмів і монастирів у Росії було дуже багато, і існували вони в середньому по 300 років.

У травні 1922 р. патріарх Тихон був арештований разом із усіма членами Священного Синоду, 32 митрополита й архієпископа були розстріляні. Під офіційним словом “розстріл” часто ховалося звіряче убивство. Київський митрополит Володимир знівечений, оскоплений, застрелений і голим кинутий на наругу. Петербурзький митрополит Веніамін, що повинен був замінити патріарха у випадку смерті, перетворений у крижаний стовп холодною водою на морозі, а потім утоплений. Тобольський єпископ Гермоген, який у свій час добровільно поїхав з царем у заслання, був живим прив'язаний до колеса пароплава і розмачулений лопатами. Пермський архієпископ Андроник, у минулому місіонер у Японії, закопаний живим у землю. Чернігівський архієпископ Василь розп'ятий на хресті і спалений.[11;157]

Розправа над російським духівництвом була проведена на основі секретного директивного листа, спрямованого Леніним 19 березня 1922 р. членам Політбюро, керівництву ГПУ, Наркомату юстиції і Ревтрибуналу, які готувалися до наради з приводу “оптимізації і координації дій різних служб у виконанні Декрету про вилучення церковних цінностей”.

4.1. Кризи.

НЕП, що випробує то в меншому, то в більшому ступені адміністративно-командний тиск, був приречений на кризи. То і справа пріоритет політики, що нагадував про себе, над економікою вносив збої в механізми Непу. Позначалися і прорахунки в керівництві економікою.

Перша криза Непу в 1923 р., як і наступні 1925-1926р., 1928-1929р., була викликана як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Вона охопила усі сторони життя суспільства. Надзвичайною стала економічна ситуація. Що ж відбулося?

В економіці виникла криза збуту. 100 млн. селян, що одержали економічну волю, наповнили міський ринок дешевою сільськогосподарською продукцією. Щоб стимулювати продуктивність праці в промисловості (5 млн. робітників), держава штучно завищує ціни на промислові товари. До осені 1923 р. різниця цін склала більш 30%. Це явище з подачі Л.Троцького стали називати «ножицями» цін.

Криза, загрожуючи “смичку” міста і села, усугублялась соціальними конфліктами. У ряді промислових центрів почалися робочі страйки. Справа в тому, що кредити, одержувані підприємствами раніше від держави, були закриті. Сплачувати робітникам стало нічим. Проблема ускладнилася ростом безробіття. Із січня 1922 р. по вересень 1923 р. кількість безробітних збільшилося з 68 тис. до 1 млн. 60 тис.[11;302]

Економічна криза тісно перепліталася з кризою ідеології і політики. У керівництві країни знову починає назрівати розкол. Його поглиблює хвороба загальновизнаного лідера – В.И.Леніна. До кризових факторів додається боротьба за владу, що, у свою чергу, додає своєрідність пережитим країною труднощам.

Який вихід з становища, що створилося, бачили восени 1923 р.? Більшість керівників вважали, що центр проблеми – нормалізація ринку, зниження промислових цін, залучення державних резервів. Ці погляди виражали представники лівої опозиції – Н.Осинський, Б.Преображенський, Л.Троцький, Б.Пятаков і ін. Вони бачили “корінь зла” у відсутності плану,