Праці Б.-А.Б. Кочекаєва розширили наші уявлення про історію ногайського народу, зокрема про міграції, політичну орієнтацію ногайців в умовах нівелювання їх державної традиції, запровадження російського колоніального управління в ногайських ордах та про зміни напрямків політики самодержавства відносно цього народу в останній чверті XVIII ст. Заслуговують на увагу висновки американського дослідника Алана Фішера, який твердив, що для російської адміністрації наприкінці XVIII ст. “ногайці становили набагато складнішу проблему для вирішення, аніж кримські татари. Ніхто не досягнув помітних успіхів у запровадженні діяльної організації серед орд — ані [кримський] хан, ані турки, ані росіяни. У ХІХ століття ногайці вступають незалежними кочовиками” [40; 145].

Даним дослідженням здійснюється спроба проаналізувати становище ногайців на початку ХІХ ст., поселених при р. Молочній, у зв'язку з формуванням ногайського козацького війська.

Джерельну базу склали матеріали вищих державних установ Росії, що зберігаються в фондах Російського державного історичного архіву м. Санкт-Петербургу. Документи з фонду новоросійського генерал-губернатора в Державному архіві Одеської області, що висвітлювали становище ногайців наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст., під час другої світової війни було втрачено. Тому дані, викладені у дослідженнях А. Скальковського і О. Варнеке мають окреме джерелознавче значення. Існує необхідність ретельного аналізу документів Ногайської експедиції, виданих О. Сергеєвим. Наявний комплекс джерел дає можливість з’ясувати питання щодо: а) ногайських міграцій в останній чверті XVIII ст.; б) умов розташування ногайців при р. Молочної та проблеми визначення їх юридичного статусу; в) особи Баязет-бея та важелів його влади у ногайському суспільстві; г) політики російського уряду стосовно ногайців наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.; д) особливостей формування ногайського козацького війська, його комплектування, мобілізації та забезпечення, військової доцільності.

Ногайські орди, з якими мав справу дослідник XVIII – XIX ст. були не чим іншим як залишками Ногайської держави (Орди), що утворилася в степах між Волгою та Яїком (Уралом) в процесі розпаду Золотої Орди і на першу половину ХVI ст. зазнала найбільшого піднесення [21; 22-127, 14; 411-414, 30]. З середини XVII ст. в численних міжусобицях ногайці втрачають носіїв вищих ординських титулів (бій-князь, нурадин, кековат) та багатьох представників знатних фамілій. Протягом XVIII ст. вони визнають повноваження призначених кримськими ханами сераскерів та каймаканів, а згодом будуть змушені визнати і приставів, що призначалися від російського уряду. На той час політична традиція в ногайському суспільстві здебільшого вже була перерваною, а територія, яку займали ногайці, не становила єдиного цілого зі спільним політичним центром [18; 73].

Ще на початку XVIII ст., як вказують джерела, кочовий побут ногайців був наскрізь просякнутий войовничістю. У 1709 р. Франсуа Феррану довелося спостерігати шлюбну церемонію, де учасники влаштували удаваний бій та легко ранили один одного, щоб краплями крові передвістити те, що сини подружжя будуть колись славними воїнами [36; 43]. Ферран вказував, що у військовий час ногайці мусять виставити хану 40 тис. чол., але завжди виставляли 60 тисяч (треба думати, усіх дорослих чоловіків, котрі прагнули покращити стан свого господарства грабунком невірних) [36; 45].

За часів перебування у складі Кримського ханства, як засвідчив Ш. де Пейсонель, обов'язковим посередником у здійсненні влади у степових ордах ханськими урядовцями виступав баш-мурза (bache-mirsa), старіший представник найстаршого роду як окремих аулів, так і всієї орди. В особі баш-мурзи ми схильні бачити останніх представників ногайської політичної традиції, котра нівелювалася кримськотатарською державністю. Коли хан оголошував війну проти невірних, сераскер орди запрошував баш-мурзу та інших знатних мурз для обговорення питань військового приготування. На війну виступали всі дорослі чоловіки крім тієї частини, що залишалася для захисту аулів, зберігала право на рівну частку здобичі. Військо орди розподілялося на баїраки (baїraks). Баїрак баш-мурзи виділявся поміж інших великим штандартом [43; 304-309]. В окремих випадках замість сераскерів, що походили з фамілії Гіреїв, хани ставили на чолі орди представників найшановніших ногайських родів, як трапилося з єдисанським Джанмагомед-бієм [18; 74].

У XVIII ст. ногайці вже не утворювали самостійного війська. Виступаючи в похід у складі військ кримських ханів, вони становили передовий загін, який здійснював розвідку, грабунок та спустошення ворожих територій. У складі основного кримськотатарського війська була особиста гвардія хана, загони карачі-беїв та знатних мурз. Обов'язковою була присутність турецьких яничарів та сіпагі, що перебували у складі гарнізонів Кафи, Бендер, Очакова, Керчі та Єнікале. Сіпагі та яничари здобували фортеці і укріплення, діяли проти регулярних військ противника, - на це “татарське” військо, що трималося середньовічних принципів, вже не було спроможнім. У 1707 р. Каплан Гірей-хан виступив проти кавказьких горців з армією у складі 6 тис. ногайців з Бесарабії (Буджаку), 15 тис. своїх власних секбанів, 3 тис. сіпагі з Кафи, 5 тис. черкесів племені Kemurkoi (теміргойців) та разом з іншими ногайцями, “відомими як Yaman sadak” [42; 571].

Ногайці прикордонну службу з середини XVIII ст. виконували в якості регулярної повинності. За правління Арслан Гірей-хана (1748-1755) [42; 582-583]) охорона кордонів Кримського ханства набуває більш систематичного характеру. У 1754 р. було оголошено про створення прикордонної варти вздовж р. Бугу, де утримувалися караули від єдисанців [8; 92]. У 1761 р. вже значиться розгалужена система об’їзних караулів, якою охоплювалася територія від Очакова вгору по Бугу до польських кордонів. Їх складали команди від 100 до 150 чол., які розташовувалися по 7 пунктах. Ці ж команди утримували пости в складі 4 чол. караульних [7; 3-4зв.]. Зазначимо, що вказані