Халіл-аги-ефенді. У разі успіху О.В. Суворов обіцяв ногайському начальнику чин штаб-офіцера та 500 руб. річного утримання [21; 230]. Почали готувати відселення ногайців до приуральських степів. Канцлер О. Безбородько пропонував тих ногайців, котрі виявлять бажання залишитись кочовиками, розмістити в степах між Волгою та Доном, а хто забажає зайнятись осілим господарством — розселити по Саратовській, Пензенській і Тамбовській губерніях [40; 145]. Але численні повстання і масові втечі ногайців до турецьких володінь, викликані “уральським проектом” змусили російський уряд більш обережно ставитися до ногайців та особливо до справи поширення органів колоніального управління. Втечі кочовиків неможливо було припинити військовими методами. Так, внаслідок погрому, здійсненого командою О.В. Суворова в жовтні 1783 р., з 80 тис. ногайських кибиток на російській території залишилось лише 3 тисячі [22; 10-11]. Частину ногайців, що, врятувавшись від погрому, осіли в турецьких володіннях, довелося пізніше терпляче “виманювати” на підконтрольні Росії землі, приваблюючи всілякими привілеями та обіцянками.
Більш зваженою політика стає політика уряду по відношенню до ногайської родової аристократії, здебільшого в тих регіонах, де традиційний соціально-політичний лад залишався майже без змін. Так, на Прикубанні султанам, котрі походили з фамілії Гіреїв, надавалися офіцерські чини та дворянські титули, їх жалували землею та призначали приставами над ногайцями. У 1822 р. генерал-майору Султану Менглі-Гірею виділено “в вечное и потомственное пользование” 5 тисяч десятин, він же тривалий час був головним приставом ногайців, в його підпорядкуванні була 2801 кибитка, у тому числі джембуйлуків — 1456, єдисанців — 319, єдичкульців — 112, мангитівців — 272, каспулатівців — 642 [20; 8-10]. Маємо й інше повідомлення щодо представника власне ногайської родової знаті. У 1826 р. командуючий Кавказьким окремим корпусом генерал О. Єрмолов поручився за ногайського “князя” Бій Мурзу Туган Аджиєва, який “по преданности его к России и отличному усердию в исполнении делаемых ему поручений по службе” був нагороджений чином прапорщика Тенгінського піхотного полку. Справу з наданням йому дворянства було затверджено царем 14 вересня 1827 р. [3; 2-2зв.]. В інших регіонах, компактно заселених ногайцями — у Ставропольській губернії і Терській області — впливової знаті вже не було, були лише “семейства, которые с давних пор пользуются уважением и только” [20; 9].
Наявні джерела не дають чіткої відповіді на питання, яким же чином відбулося переведення першої групи ногайців з Прикубання до р. Молочної, і як саме Баязет-бею довелося стати начальником ногайських орд. Здається, сам Баязет-бей не знав цієї відповіді. У підвідомчій йому експедиції ногайських орд (канцелярії), як виявилося під час ревізій 1804 – рр., “производство дел … чинилось без всякого основания и уверительно от произвола в ней находящихся” [2; док.24, с.81]. Дослідник О. Сергеєв, дослідивши матеріали експедиції, визначив, що за перші 15 років її існування залишилися лише “випадково вцілілі документи” [33; 18]. Тому для реконструкції початків поселення російським урядом ногайців при р. Молочній ми повинні відштовхуватися від версії Баязет-бея, сформульованої під час розгляду проекту створення ногайського козацького війська у 1801 р.
Згідно цієї версії, під час повстання ногайців у 1783 р. Баязет-бей був єдиним з-поміж ногайських мурз, який залишився вірним Росії. Він відмовився від втечі за кордон і всіляко заохочував ногайців повернутися до російського підданства. Зібравши 900 сімей (казанів), він був змушений рятуватися від бунтівників і йти під захист Війська Донського. Коли ж через рік усі бунтівники “с того места разбежались по разным местам, возимел я, — писав Баязет-бей, — с оними при мне имеющимися ногайцами около речки Ей кочеванье, и разбегшиеся слиша о моем спокойном там кочевании, начали некоторые с побега являтся ко мне, которых я в число находящихся при мне принимал” [5; 49]. Потерпаючи від набігів черкесів під час кочування вздовж р. Єї, Баязет-бей звертається до астраханського губернатора І. Салтикова з проханням відселити ногайців “от толь далее к России”. І. Салтиков, за баязетовою версією, наказує виділити ногайцям землю для кочування при р. Волзі, але з невідомої причини його наказ не було виконано. “И я с оными ногайцами 1790 года по повелению … Потемкина переведен на нынешнее наше пребывание”, тобто на р. Молочну [5; 49], — закінчував свій виклад Баязет-бей.
Між зображеними подіями та часом їх зображення пролягло майже 11 років, з їх “многия перемены”, на які так жалівся Баязет-бей у 1801 році. У 1796 р. скінчилося правління Катерини ІІ, розпочалося суперечливе царювання Павла І, що обірвалося переворотом 11 березня 1801 р. Тоді новий імператор Олександр І задекларував поворот до єкатерининської політики. Усі ці перетворення супроводжувалися переміщеннями вищих посадових осіб, так само як і розпорошенням документів у столичних та губернських канцеляріях. Остання обставина давала шанс баязетовій версії лишитися без перевірки. Та й російський уряд влітку 1801 р. був зацікавлений прийняти цю версію та не чіплятися до її суперечливих моментів.
Перебуваючи під впливом урядової позиції, А. Скальковський вніс цю версію до своїх праць [34; 378-379], останні вплинули на висновки пізніших дослідників. Тому і О. Сергєєв, котрий мав у розпорядженні прямі свідчення документів ногайської експедиції, із зайвою обережністю припускав, що першим начальником молочанських ногайців був зовсім не Баязет-бей, а Халіл-ага, який ніяк не ототожнювався із зазначеним в подіях 1783 р. Халіль-агою-ефенді [33; 15-16]. Свідчення, необхідні для прямого ототожнення подаються Корнісом, який, зі слів ногайців, сучасників і свідків тих подій, записав, що попередником Баязет-бея (“бей Ясит-бей”) був кримський татарин Каміл-ефенді, котрий “с главною толпою роздробленной орды перебрался через реку Дон к