У випадку ускладнення відносин з царським урядом, ногайці здійснювали масові втечі до територій, де ще не закріпився постійний державний контроль, чим ускладнювалася прикордонна ситуація, що шкодило російським інтересам і заважало російській експансії на Кавказі. З іншого боку, уряд втрачав населення у малозаселеному степовому регіоні. Існувала також практична перешкода негайному осадженню кочовиків на землю у зв’язку з браком будівельних матеріалів у степових губерніях та потребою негайних великих державних асигнувань. Останнє повинно було спонукати ногайців до заведення осілого господарства та підтримувати їх при перших невдачах в такому незвичному для них господарюванні. В одній з міністерських довідок значиться: “воля покойныя … императрицы была, дабы чрез время соделать сии народы из кочевых поселенными”, однак “обращение сих народов из кочевых поселенными ... сопряжено с немалыми затруднением, сколь потому, что от самого начала бытия их всегда существовали они кочевыми, а неменьше и по великой отдаленности от лесных мест, и что на самыя необходимости к селениям леса получать весьма трудно” [5; 52зв.].

Протягом деякого часу ногайці перебували на пільговому становищі, подібного до становища іноземних колоністів. Але на відміну від останніх становище ногайців не мало чіткого юридичного визначення. На цю обставину звернула увагу О.І.Дружиніна, зазначивши, що російський уряд поставив їх в умови, близькі до становища “іноземних колоністів”, хоча вони не входили в компетенцію колоністської адміністрації і вважалися державними селянами [13; 125]. Уряд визнав непорушним їх традиційний лад, правові звичаї та традиції, не втручався до внутрішнього управління та не силував відмовлятися відразу від звичного способу господарювання. Тим самим, створювалися привабливі умови, якими заохочувалося переселення тих ногайців, котрі залишалися в турецьких володіннях та інших “незручних” місцях. Це відповідало і завданням урядової колонізації Півдня України.

Місце розташування цих кочовиків обиралося так, щоб звести до мінімуму можливість їхнього повернення до турецьких територій. Шлях до Кубані молочанським ногайцям закривали землі Війська Донського та Чорноморського козацького війська. Ще менш можливим було перекочування до турецького Буджаку через відносно заселену та заповнену військовими гарнізонами Херсонську губернію. З подібних міркувань виходив херсонський військовий губернатор Розенберг у 1804 р., коли обговорювалося питання про поселення частини закубанських ногайців при Північно-Східній косі Азовського моря за 100 верст від р. Кубань: “они, ежели бы вздумали все свои заведении оставить здесь и возвратиться за Кубань, долженствуя проходить черноморскою землею [тобто землею чорноморських козаків], встретят на всяком шагу в намерении своем препятствие, и никак в том успеть не могут” [4; 13]. У 1803 р. планувалося перевести їх до р. Молочної, “чтобы они не могли иметь случая перейти опять заграницу” [4; 16]. За таких умов ногайці могли залишити своє кочовище та виїхати за кордон приватним чином, отримавши відповідний паспорт і попередньо розпродавши своє майно спекулянтам за безцінь [19; 11].

Для поселення ногайців в Таврійській області виділялося з казенних фондів 285 тис. дес. “зручної” та 67776 дес. “незручної” землі. Цю площу визначено з розрахунку, що вона буде достатньою для розміщення наступних вихідців з турецьких територій [5; 60-61зв.]. Ногайська земля тепер обмежувалася лінією від місця впадіння р. Берди в Азовське море, яка тягнулася далі приморськими степами до Молочного лиману, звідти простягалася до верхів’я р. Токмак [34; 379]. 5 березня 1799 р. указом Павла І частина цієї землі в 10069 дес. (1279 сажнів “зручної” і 1350 дес. “незручної”) була пожалувана генералу Денисову, а ногайцям виділялася ділянка з порожніх казенних земель між річками Єланчиком та Келтечею, що перед цим призначалися для поселення французьких колоністів. Ділянка землі, що віддавалася генералу Денисову розташовувалася “от устья впадающей в Азовское море речки Яланчика или Обиточной вверх по той речке до устья … Кельтечи или Бердянки, и сею речкою вверх же, а потом поворотя вправо до овражины Петровской, ограничивающейся берегом моря с косою Бердынскою в море вышедшею, и берегом морским всю сию дачу окружающим” [5; 60]. З виділеної ногайцям ділянки землемір Бобровніков відмежував 10604 дес. (2050 сажнів “зручної” та 1038 дес. “незручної”) землі. Але Баязет-бей вказав, що виділена земля не мала якостей, необхідних для кочування і просив визначити ділянку удвічі більшу, ніж виділено Денисову, тобто вимагав додати до французької ділянки ще й землю при р. Молочній. При подальшому обстеженні було виявлено, що на призначеній для французьких поселенців ділянці ногайці вже поселили 4 аули. Інша ділянка — на правому березі р. Молочної по урочищам Балки, Кизляр і Буркут та річці Тащенику — простягалася на Азовському морі до Федотової коси. Тут вже встиг осісти один ногайський аул. Губернське правління визнало, що виділені Денисову землі були більш вигідні для кочового скотарства ногайців, а тому вирішило задовольнити прохання їх начальника. У травні 1800 р. Сенат затвердив таке рішення [5; 60-61зв.]. У питаннях збільшення ногайських територій Баязет-бей виявив неабиякий хист та здатність гнучко впливати на рішення чиновників, максимально задовольняти свої інтереси. Пізніше таврійський губернатор Д.Б. Мертваго зауважив, що таємниця такого впливу Баязет-бея полягала у його надзвичайній винахідливості при дачі хабарів.

Подальші переселення ногайців до р. Молочної відбувалися у достатньому обсязі, щоб