задовольнити російський уряд. На 1790 р. під начальством Баязет-бея, за його версією, зібралося до 3 тис. сімей (“казанів”). У 1791 р. він надіслав за Кубань свого сина капітана Кокшу-бея для запрошення ногайців “к совместному кочеванию”. Кокша-бей привів з собою 700 ногайських сімей [5; 49-49зв.]. Ще 1500 сімей додалося у 1793 р. після здобуття російськими військами турецької фортеці Анапи, в якій окрема група ногайців під назвою кубанської варти виконувала військову службу. Полонених переведено частково на р. Молочну, більшу частину поселено в Криму [35; 122-160]. Привезених до Криму розподілили між поміщиками. Так, у В.С. Попова на 1814 р. опинилося 1503 ногайця-кріпака, котрі мешкали у Симферопольському та Феодосійському повітах. Наступна група ногайців прикочувала до р. Молочної з Кизлярського степу у 1795 р. в кількості тисячі сімей.
На січень 1794 р., за наданими Баязет-беєм Таврійській казенній палаті списками, чисельність населення в ордах складала:
Єдисанської | 3423 чол. статі | 3121 жін. статі
Єдичкульської | 534 | 657
Джембуйлуцької | 1105 | 1050
Усього | 5062 | 4828
При подальшій перевірці було зроблено незначні уточнення [2; док. , 71]. Згодом визначено і чисельність духовенства в усіх ордах, яка становила 135 чол. ст., 128 жін. ст. [2; док. 10, 71]. При розмежуванні землі генерала Денисова чисельність ногайців вказувалася у кількості 7889 осіб чол. ст. [5; 53]. У представленні Олександру І у червні 1801 р. вказано 3600 сімей крім мурз та духовенства, усіх же ногайців чол. статі — 7883 [5; 67-68зв.].
Правління Павла І перервало політику уряду Катерини ІІ відносно ногайців. Ліквідація Таврійської області та включення її території до складу Новоросійської губернії заплутало справу з визначенням юридичного статусу ногайців. Виконуючи наказ Сенату від 2 серпня 1799 р. Новоросійська казенна палата розглянула справу про оподаткування усіх народів, що мешкали у Таврійській області і до того часу не сплачували податки та не підпадали під рекрутський набір [1; 4-5]. Ногайців тепер вже не розглядали як категорію, прирівняну до іноземних колоністів. Їм як казенним поселянам, виставлено вимогу: “дабы никто не мог выбыть из оклада и удалиться от законных повинностей непозволенным образом” [5; 69]. Характерно, що в лютому 1801 р. кн. О. Куракін, виконуючи доручення Павла І зайнятися справами ногайців, отримав “совсем неожиданное … уведомление”, що ногайців прирівняно до казенних поселян “вопреки прежде пожалованных им прав и привелегий” [5; 21-21зв.].
Згодом виникає питання юридичного статусу особисто залежних від Баязет-бея категорій населення. За ревізією 1795 р. ногайський начальник записав за собою 774 осіб чол. ст. та 597 жін. ст. в якості власних кріпаків. У 1798 р. він пояснив Новоросійській казенній палаті, що вони — “живущие еще у предков его вроде подданных называемые негоры и нагайцы, по … магометанским правам добровольно пожелали остатся за ним так и за предками его в подданстве” [5; 54]. 17 липня 1796 р. з цього приводу таврійською казенною палатою видано розпорядження про заборону переводити їх на становище кріпаків, виключення становили ногайські ясирі та ногайці, взяті в полон при штурмі Анапи у 1793 р. Визначено, що “негорів і ногайців” “яко казне принадлежащих показать казенными”. Баязет-бею під загрозою штрафу заборонено примушувати їх до відробітків, “по их нравам следуемых” [5; 54-55]. Але через три роки перекопський нижній земський суд починає вимагати від Баязет-бея виплати 3397 крб. недоїмок за його 774 кріпаки за 1797 і 1798 рр. Баязет-бей відмовився від претензій закріпити цю частину ногайців як своїх кріпаків, а водночас і від виплати недоїмки, виправдовуючись, що він тепер вже не є поміщиком цих ногайців, та що їх вже переведено до казенного відомства, де вони поряд з іншими підвідомчими йому ногайцями відбувають казенні та громадські повинності [5; 54зв.-59].
Зрештою, 15 жовтня 1800 р., у відповідь на подання новоросійської казенної палати, Сенат постановив, щоб з усіх народів, які користувалися 10-річними пільгами стягувати податки та повинності однаково з казенними поселянами. Ногайців об’єднали в одну групу з кримськими татарами, які раніше утримували дивізіони, з казенними поселянами колишнього грецького війська і, так званими киргизами, що проживали в Таврійській області. Їх було наказано “обложить узаконенными податьми и поземельным окладом наряду с таковыми же казенными поселянами, не исключая и от натуральной поставки рекрут” [5; 33-33зв.]. 4 грудня за наказом Сенату ногайців зараховано до казенних поселян і наказано встановити відповідні податки. 19 квітня 1801 р. новоросійська казенна палата звітувала, що ногайців обкладено податком у розмірі поземельним — 75 коп., подушним — 56 коп., оброчним — 1 руб. з накладними по 2 коп. з ревізької душі [5; 65зв.-66]. Статус казенних поселян остаточно був закріплений за ногайцями указом Павла І від 10 грудня 1800 р.
Запровадження прямого оподаткування істотно змінювало адміністративне управління ногайцями. На території ногайських кочовищ створювалися волосні правління: Шинбадайське, Тююшковське та Месітське, які охоплювали 44 аули. У кожному аулі існувала посада сотника та двох десяцьких. Волосні правління складалися з волосного голови та писаря. Баязет-бею, разом з словесними суддями з числа ногайських мурз та почесних стариків, залишалося лише вирішувати суперечки, що виникають між ногайцями. Заборонялося накладати штрафи без відома нижнього земського суду. Стягувати штрафи до 5 руб. дозволялося лише волосним правлінням. Ногайський начальник став тепер підзвітним маріупольському справнику та маріупольському нижньому земському суду [33; 19-20].
Усі ці нововведення значно обмежували владу Баязет-бея. Разом з тим, нова адміністрація виявилася неспроможною ефективно управляти кочовиками. Так, чиновники волосних правлінь скаржилися: “весною ногайцы в