Донського раніше не бралася як зразок для організації ногайського війська. Вперше це було зроблено у цитованому вище документі. У “прохані” Баязет-бея йшлося лише про продовження звичайного для ногайців і властивого їм здавна виду “кінної служби”, вказувалася лише “тысяча конных человек”. Належність цього підрозділу до певного виду військ точно не визначалася. Але в Російській імперії вже стала усталеною практика, за якою військові формування, що не входили до системи регулярної армії, перебували на самозабезпеченні, здійснювали сторожову службу і на час військових дій, зараховувалися до розряду “козацьких військ”. За таких умов до одного офіційного розряду потрапляли формування, що мали різне історичне походження.
На початку осені 1802 р. Міхельсон запропонував Олександру І утворити з виставлених ногайцями 1 тис. чоловік два п'ятисотенні полки. Кожен полк повинен був складатися з 5 сотень, у кожній сотні за штатом призначалися по одному полковому осавулу, сотнику і хорунжому. Сотню становили 100 рядових козаків, з яких полковий командир, з огляду на здібності кандидатів до військової служби, призначав п’ятидесятників та урядників. На чолі одного полку стояв полковий командир штаб-офіцерського рангу, при ньому перебували полковий квартирмейстер та полковий писар.
Цар затвердив пропозицію Міхельсона наказом від 5 жовтня 1802 р., а 6 жовтня наказ передано для виконання до Військової колегії, тоді як безпосереднє виконання покладалося на Новоросійського військового губернатора [2; док. 19-20, 75-76]. Наказ від 5 жовтня вважається датою офіційного затвердження ногайського козацького війська, або за офіційним формулюванням, “нагайских конных полков” [17; 34].
27 жовтня Міхельсон розпорядився, щоб Баязет-бей оголосив ногайцям реєстр осіб, які отримали сотенні чини. До реєстру сотенних командирів було внесено імена мурз, котрі “виявили бажання” служити в ногайському війську. Посаду полкових командирів мали займати ті, котрі “мали військові здібності та досвід”, а тому їхнє призначення імператором на посади ставилося у залежність від часу виступу війська у військовий похід [2; док. 18, 75]. Під час походу полковим командирам та полковим чинам виплачувалося жалування, в той час як нижні чини лише отримували провіант і фураж, — “во всем по примеру Войска Донского”. Обмундирування, коні та все озброєння офіцерів і нижніх чинів було власним [2; док. 20, 77].
Комплектування кінних полків нагадувало давно знайомий ногайцям принцип, коли певна кількість сімей виставляли та утримували власним коштом визначену кількість козаків. Отже й тепер чотири ногайські сім'ї обирали та споряджали одного козака. Однак, купівля зброї та обмундирування потребувала певних витрат. Тому було вирішено зібрати кошти на озброєння та одяг перших 200 чоловік по 40 руб. від кожної ногайської сім'ї, що в цілому становило 8 тис. руб. На інших 800 козаків збирали лише на озброєння по 20 руб., в загальній кількості — 16 тис. руб. Від чотирьох козаків купували одного коня, а всього було придбано для загальновійськових потреб 800 коней. Окремо здійснювався збір грошей на фураж коням. Так, ногайці Першого Кислика обрали 5 козаків та збирали на їх обмундирування “по сорок на каждого”, на зброю “двадцати человек с орд в козаки поступивших по двадцати рублей на каждого ж”. З аулу Оймаут тієї ж орди на обмундирування та озброєння 5 козаків зібрано по 40 рублів з сім’ї, а на зброю “положенных на их аул” 20 козаків — по 20 руб. [6; 20зв.-24].
Баязет-бей замовив зброю не у Війська Донського, як передбачалося раніше, а у тульського майстра Андрія Вешнікова, з яким 20 лютого 1803 року, як засвідчено у копії, було укладено контракт. Вешніков зобов'язався протягом двох місяців виготовити 1000 рушниць і шабель, 800 пік, 500 пар пістолів. Зброя, як записано в контракті, замовлялася “самой лучшей работы, с пробами внутренними и наружными, по данным образцам, то есть прибавить в ружье длины вершок”. Загальна сума замовлених речей становила 2925 руб. [2; док. 30, 84]. У травні 1805 р., вже після розформування війська, комісія на чолі з полковником Тревогіним дала іншу оцінку придбаної зброї: вартість однієї рушниці оцінювалася у 80 коп. (проти 2 руб. 60 коп., показаних у копії контракту 1803 року), шаблі — 40 коп. (проти 1 руб. 30 коп.), пари пістолів — 1 руб. (проти 3 руб. 25 коп.), піки — 5 коп. (проти 50 коп.) [2; док. 31, 85]. Подібна зброя та одяг, як вказував дніпровський предводитель дворянства Нестроєв під час об'їзду ногайських орд у червні 1804 р., “не стоит гораздо половинной цены” [6; 21]. Отже ми можемо не сумніватися, що у 1803 р. ногайці були забезпечені зброєю не кращого ґатунку, ціною у 2-3 рази нижче, ніж показано у контракті Баязет-бея з Вешніковим, і в 5-6 разів менше проти суми, зібраної з ногайців. Сама ж копія контракту з тульським майстром, так само як і решта паперів Баязет-бея, потребують зваженої оцінки.
Набір козаків здійснювався декілька разів. Спершу в козаки було обрано “заможних” ногайців, яких невдовзі Баязет-бей, зібравши з них гроші, розпустив і на заміну їм набрав простих кочовиків [11; 159]. У липні 1804 р. таврійський віце-губернатор А. Шостак виявив під час розслідування: “по сие время и половинной части способных на службу еще не набрано, да и набрать тысячу человек не возможно”. Далі вказано: “я не видел ни одного козака, кроме нескольких офицеров, коих поведения одобрить нельзя” [6; 45-45зв.]. Здебільшого всі заходи зі створення ногайського козацького війська звелися до збору коштів