комітет з надзвичайного стану (ДКНС), до складу якого ввійшло 8 осіб, у тому числі й названі змовники, заявив про намір відновити в СРСР порядок і не допустити розпаду Радянського Союзу. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялися мітинги, демонстрації, страйки. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. В окремих районах Радянського Союзу на 6 місяців було запроваджено надзвичайний стан. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РСФСР на чолі з Президентом Б. Єльциним. Керівництво Верховної Ради України заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні.
Спроба здійснити державний переворот закінчилася поразкою. Компартія виявилась остаточно дискредитованою. Народна Рада перейшла в рішучий наступ. Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Акт проголошення незалежності України, що мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 р. Підтримали Акт 346 депутатів, "проти" — один: такими були результати голосування. Акт — політико-правовий документ, спрямований на здійснення Декларації про державний суверенітет України — виходив з права на самовизначення народів, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. Прийняття його було прискорено небезпекою, яка нависала над Україною у зв'язку зі спробою державного перевороту в СРСР у серпні 1991 р.
ЗО серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, звинувативши структури Компартії республіки у підтримці ДКНС, заборонила діяльність КП України. Більшість комуністів спокійно сприйняли таке рішення. Так, уже наприкінці жовтня 1991 р. відбувся з'їзд Соціалістичної партії України. Очолив СПУ лідер колишньої "групи 239" О. Мороз. Невдала спроба державного перевороту прискорила розпад СРСР. Одразу ж після провалу путчу вісім республік проголосили свій державний суверенітет. 6 вересня 1991 р. Радянський Союз офіційно визнав незалежність Литви, Латвії та Естонії. М. Горбачов, хоча й втратив після путчу політичні позиції як Президент СРСР, усе ж намагався зберегти центр, запропонувавши новий варіант союзного договору.
Хоча 18 жовтня 1991 р. Б. Єльцин і стверджував, що Росія ніколи не виступить як ініціатор розпаду Союзу, однак незабаром Верховна Рада РСФСР оголосила про вихід Росії зі складу СРСР. До 1 листопада 1991 р. у Радянському Союзі залишалася тільки Компартія Російської Федерації, а інші 14 компартій було розпущено. Реально з серпня по 26 грудня 1991 р. у роботі Верховної Ради СРСР брали участь лише представники семи республік.
Референдум, проведений 1 грудня 1991 р. в Україні, продемонстрував прагнення 90,3 % її населення жити в незалежній державі, навіть у Криму за незалежність України проголосували 54,1 % виборців.
Водночас в Україні 1 грудня 1991 р. проводились вибори Президента України. Опозиція не спромоглась виставити єдиного кандидата у Президенти України. Серед претендентів були В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, І. Юхновський та ін. Однак уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів виборців, переміг Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук. Головою Верховної Ради став І. Плющ — перший заступник Голови Верховної Ради УРСР.
У Біловезькій Пущі, під Брестом, 7-8 грудня 1991 р. відбулась зустріч лідерів України, Білорусі та РСФСР. У заяві глав держав зазначалося, що переговори про підготовку нового Союзного договору зайшли в глухий кут. Об'єктивний процес виходу республік зі складу Союзу РСР і утворення незалежних держав став реальним фактом. С. Шушкевич, Б. Єльцин і Л. Кравчук від імені своїх держав підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), відкритої для всіх колишніх республік Союзу РСР. Це була офіційна констатація факту розпаду Радянського Союзу. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Російської Федерації, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав.
Таким чином, Союз Радянських Соціалістичних Республік як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати.
Список використаної літератури
Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.
Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.
Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.
Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.
Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.
Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.
Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.
Історія України: Навч. посіб. — К., 1997.
Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. — К, 1995.