Реферат на тему:
Організація боротьби з чумою на запорозько-татарському прикордонні за часів Нової Січі
Епідемії були важливим фактором демографічного, соціально-економічного розвитку людства, впливали на торговельні, політичні, культурні зв'язки між країнами та світосприйняття народів, відбилися у художніх та історичних творах.
Включно до XVIII століття найстрашнішою інфекційною хворобою, в тому числі і на теренах України, була чума. Фіксувалася ця хвороба занадто пізно, збудники були невідомі. Можна навіть сказати, що до широкого застосування антибіотиків у середині. XX століття, ліків від чуми фактично не існувало. Смертність серед захворівлих у середні віки становила 77-97%. Перевіреним рецептом, якого традиційно дотримувались в народі, було cito, longe, tarde: бігти з небезпечної території швидше, далі і повертатися пізніше [1; 10]. Але саме міграція населення із зараженої місцевості і була головною причиною поширення хвороби. Тому єдиним способом вберегтися від чуми була ізоляція зараженої місцевості, організація воєнно-адміністративних заходів щодо запобігання її поширення. Велике значення мало впровадження запобіжних заходів саме у міжнародному масштабі. Це стало можливо у кінці XVII – XVIII століттях із формуванням європейської системи сильних централізованих держав з усталеними кордонами, ефективною системою оповіщання та загальним бажанням урядів запобігти природним лихам.
Боротьба з чумою для монархів доби просвітницького абсолютизму означала не просто збереження потенціалу людності і підвищення свого авторитету, а й сприяла подальшій централізації та укріпленню влади. В Австрії у 1710 та 1728 роках на турецькому прикордонні утворено санітарні кордони та карантини. У 1720 році у Франції вдалося швидко локалізувати на території південного Лангедоку та Провансу занесену з Африки у Марсель чуму. Багато зусиль для запобігання чуми зробив король Прусії Фрідріх Великий (1740 – 1786 роках). Були розроблені детальні інструкції щодо утворення санітарних кордонів, дій лікарів, функціонування пошти та торгівлі, дій адміністрації. Ці інструкції прислужилися багатьом державам для розробки власних протиепідемічних заходів.
Гірший стан справ був у Польщі. До 1770 року центральна влада не впроваджувала запобіжних заходів проти чуми, цим опікувалась місцева влада на турецькому прикордонні. У Туреччині урядовці також не були зацікавлені у придушенні епідемій, до чого сприяла роздача відкупів державним управлінням податків. Напроти, вони часто мали з неї свій зиск, брали плату за право виїзду до здорових місцевостей [2; 14-16].
Не залишалася осторонь боротьби з чумою і Росія: карантини на кордонах масштабно застосовуються з початку ХVІІІ століття, у 1743 році введено посаду “прикордонного лікаря”, загальноімперські настанови щодо карантинів та “карантинних застав” відносяться до 1755 року (Карантинний статут затверджено Сенатом у 1800 році) [3; 209-212]. Але карантинно-ізоляційні заходи здавна практикувалися як в Росії, так і на Україні [4, 5;41-42].
Розглянемо докладніше передісторію становлення карантинної служби на території України. Спалахи хвороби мали місце в Росії і на Україні у 1652 – 1656 роках. Ця небезпека вимагала рішучих дій гетьманської адміністрації. Загроза чуми була однією з причин зняття облоги Кам'янця-Подільського Богданом Хмельницьким у 1752 році (після перемоги під Батогом). У 1653 роках на окраїнах Чигирина та Суботова було поставлено застави, щоб не пропускати перехожих із небезпечних місцевостей [6;44]. Вживалися ізоляційні заходи і російською адміністрацією на території України в межах своїх повноважень. Наказ від 30 січня 1654 року із Посольського приказу у Київ до воєвод Ф.Куракіна та Ф.Волконського давав настанови до організації строгого контролю щодо імовірного проникнення чуми з Польщі [7; 530-531]. Нищівна епідемія бушувала три роки (1661 – 1664 рр.) [8; 209-211].
Власні заходи боротьби з епідеміями вживалися на Запорожжі. Наприкінці 1673 року на Січі спалахнула чума, завезена купцями з Кам'янця-Подільського. На той час Сірко вирушив походом в Тягин, в Січі, мабуть, залишилася незначна кількість козаків. Запорозька козацька рада постановила відокремити заражені Шкуринський та Васюринський курені, де були складені товари тих купців, проте епідемія продовжувалася. Гетьман Іван Самойлович за цієї причини не прийняв ані посланців, ані листів з Січі [9; 344].
1681 р. гетьман Самойлович наказав заборонити перепускати в міста на Україну із Запорожжя та волоської землі купецьких людей, як отримав відомості про “моровое поветрие” у турецькому місті Кизикермені [10; 331]. Аналогічний наказ було відправлено у Ново-Богородицьку фортецю при загрозі чуми у 1690 році [11; 251].
Спалахи епідемії чуми протягом 1710 – 1720 років призвели до запровадження російських застав по західному та частково південному прикордонню. Купців, що приїздили з небезпечних місцевостей, примушували вичікувати карантин (до 6 тижнів). Торговельні стосунки з сусідніми країнами, особливо з Туреччиною тимчасово майже зовсім припинялися. Біля форпостів купецькі валки, залишені напризволяще, мусили були вичікувати по кілька тижнів встановлений карантин [12; 83-84].
З 1720 року справу про встановлення карантинів передано прикордонним губернаторам, а на Україні київському генерал-губернатору. В докладній інструкції серед іншого наказувалося запровадити на кордоні шибениці і вішати всіх, хто спробує проїздити поза заставами. Тоді ж відкривається форпостна лінія по всьому кордону і нагляд за витримуванням карантинів покладається на начальників форпостів. У зв'язку з відсутністю необхідних протиепідемічних заходів у сусідніх державах (Польщі, Туреччині) Російська імперія змушена була постійно вдаватися до жорстоких заходів запобігання завезенню хвороби. В разі чуток про появу чуми в Туреччині чи Польщі (у 1729, 1739 роках)., та в разі занесення епідемії (1738 рік), суворий прикордонний режим майже зовсім виключав можливість в’їзду в країну [12; 84-85].
Найбільше “навантаження” лягало на київські форпости, тому у 1740 – 1741 роках біля