За результатами лікарського досмотру Кіш звітував у Київську генерал-губернаторську канцелярію про кількість померлих та стан епідемії на Січі. Також запорізька Військова канцелярія повідомляла про розвиток хвороби Генеральну військову канцелярію у Глухові, коменданта фортеці Св.Єлизавети, командування Української лінії, російське воєнне командування на Україні, коменданта Новосіченського ретраншименту тощо.

Наприкінці року хвороба вщухла. Протоколи базарних отаманів — шинкарського Петра Остроуха, крамарського Ониська Шульги та різницького Гаврила Полтавського, засвідчили припинення хвороби. [23; 132-133]. Кіш 8 січня 1761 року вимагав скасувати карантинні обмеження, але командуючий Українською лінією генерал-аншеф П.І.Стрєшньов поступово скасував карантинні заходи лише 28 квітня та 17 травня [20; 57].

Не обійдемо увагою долю окремих постатей і зокрема діяльність медиків, що своєю працею мінімізували наслідки страшної хвороби, розробляли методики боротьби з нею. Христофор СамойловичФігнер лікував запорожців під час чуми. У 1761 році Кіш просив гетьмана залишити Фігнера постійно при Війську Запорозькому і 1762 року грамотою Петра III дозволено Кошу скласти угоду з Фігнером як з чужоземцем [20; 66-67]. Запорожці були дуже вдячні лікарю за самовіддану працю. Атестат 1761 року, виданий лікарю ландміліцького Тамбовського полку Фігнеру, свідчить, що Фігнер завжди поступав “во всем порядочно, честно и обходительно” та не було в Кош на нього жодної скарги. До того ж він “сверх должности его, в наблюдение высочайшего интереса способствовал” при російських комісарах на Комісії 1760 р. по задовільненню взаємних претензій татар і запорожців та лікував багатьох старшин і козаків Війська Запорозького [19; 506-508].

З того часу карантин біля Микитиного перевозу стає постійно діючим, але карантинний режим чітко не регламентовано. В залежності від відомостей про загрозу хвороби та лікарського догляду втановлюється термін вистоювання карантину. Таке положення подавало багато можливостей для зловживань на перевозі, про що в Кіш надходили скарги [24; арк.1]. Кошова адміністрація намагалася прикриватися карантинним режимом у взаєминах з татарами, щоб уникнути відповідальності за збитки, нанесені запорожцями [25; арк.109].

Точних відомостей, як було устроєно карантин на Микитиному, не маємо. Це було “жилище”, яке охоронялося караулом [29; арк.22].

До жорстких карантинних заходів на запорозько-татарському кордоні призвели звістки про чуму у Криму та Туреччині у 1764 – 1765 роках. Перші звістки про хворобу надійшли у 20-х числах листопада 1764 року. Російський консул у Криму О.Ф.Никифоров інформував генерал-аншефа П.І.Оліца (начальник російських військ на Україні, ставка його знаходилася в Полтаві) та Київського генерал-губернатора І.Ф.Глєбова у грудні 1764 року, що виникла чума у кримських містах — у Кафі, Ак-Мечеті, Карасьові (Карасубазарі) та інших поселеннях; у Кафі вона швидко припинилася, а в інших місцевостях продовжувалася. Також Никифоров отримав дані, що хвороба швидко поширюється в єдисанській орді, що кочує біля Кизикермену та вище по Дніпру [29; арк.1-2зв.]. Тому південні кордони було наказано російським військам, розташованим на прикордонні “зачинити” — всі слідуючі з Криму повинні були їхати через Микитино і вичікувати там карантин 6 тижнів, без карантину нікого не пропускати, для чого підсилити форпости, та у степу і по шляхах вдень і вночі чергувати роз'їздам і повертати всіх без винятку на Микитино. Про це інформовано також генерал-губернатора Новоросійської губернії О.П.Мельгунова, коменданта фортеці Св.Єлисавети, Генеральну Військову Канцелярію, малоросійські полки та Кіш. При кожному роз'їзді повинні бути нарочні для підтримки зв'язку та перепроводження порушників кордону на Микитино. Також впроваджувалися спеціальні свідоцтва для тих, хто відстояв карантин [29; арк.5-6].

Кошова адміністрація усвідомлювала необхідність перестороги і відреагувала на вимоги Генеральної Військової Канцелярії Війську Запорозькому зі свого боку підсилити контроль за кордоном та обмежити прикордонні рухи, не видавати більше закордонні пашпорти. У січні 1765 року Кош наказав, щоб ніхто з запорожців на той бік Дніпра до татар не їздив, грошей від татар не брав і ні з ким не спілкувався під загрозою смертної кари [29; арк.18-18зв.]. Багато козаків знаходилося на той час у Криму в різних справах і, усвідомлюючи, що вони будуть намагатися “особливими дорогами пробираться без догляду лекарського” додому, Кіш наказує старшині прикордонних паланок чинити проти цього пересторогу [29; арк.14-15зв.]. Військовому осавулу наказано відправлятися на низ Дніпра і нікого не пропускати на запорозьку сторону та навпаки, порушників кордону карати на смерть [29; арк.26-26зв.]. Кіш зорганізував роз'їзди по Дніпру від Новосіченського ретраншементу до Микитиного [29; арк.27-28зв.]. За Наказом Сенату від 27 березня 1765 року Новоросійському губернатору гр. П.Рум’янцеву на запорозьких командирів, як і на інших прикордонних начальників, накладалася певна відповідальність за карантинні заходи [29; арк.167-168]. Таким чином, запорожців залучено до сторожової прикордонної служби на допомогу російським військам. За Кошем залишали право у вкрай необхідних випадках видавати спеціальне свідоцтво, яке дозволяло перетинати кордон без карантину [29; арк.29зв.].

Внаслідок бюрократизму царського державного апарату, громіздкого управління Малоросією та Запорожжям, паралелізму у роботі різних імперських відомств введення масштабних протиепідемічних заходів на запорозько-татарському кордоні розтягнулося на кілька місяців.

В умовах загрози чуми запорожці продовжували виконувати небезпечні обов'язки нарочних при зв'язку з Кримом всіх урядовців