України та проводили розвідку. Для перетинання кордону їм видавалися спеціальні пашпорти від Коша [29; арк.45, 153]. На зворотному шляху вистоювання карантину для них було обов'язковим. Полковий старшина Гаврила Красовський був за нарочного взимку 1764 – 1765 років і на зворотному шляху лікарським доглядом на Микитиному залишений на відстой карантину, бо “на оному казаку имеется опасная” [29; арк.3]. Він відбув положений термін у карантині, про що дав розписку 8 лютого 1765 року [29; арк.48]. Канівський курінний Роман Строц подав до Коша прохання щодо Красовського — через те, що той вже натерпівся злиднів при виконанні важкого завдання у Криму та нужди у карантині, то деякий час дати йому відпочити [29; арк.49, 55-55зв.]. Розвідник Михайло Ярмо у травні 1765 року, минаючи карантин, доїхав до Кам'янки; він дуже просив не залишати його у карантині, але отримав наказ повернутися на Микитино [29; арк.192, 213].
Велике значення мали відомості запорозьких розвідників про розвиток хвороби, тому що як російський консул у Криму, так і резидент у Стамбулі були обмежені у достовірних відомостях щодо епідемії. Так, інформаторами О.Никифорова були його товмач, малоросійські купці, що перебували у Криму та грецький купець Янакі [29; арк.1]. Тому від запорожців вимагалося більш точних відомостей. Запорожці проводили розвідування як в Криму, так і у ногайських ордах. Отримавши у лютому 1765 року завдання розвідати, чи продовжується епідемія серед єдисанської орди, запорожці зробили дальнє спостереження, щоб не заразитися самим. Вони доповідали, що єдисанці кочують окремо від інших орд і до них не наближаються, але новокопаних могил не видно. Це свідчило, що хвороба вщухає [29; арк.58].
На вимогу О.Никифорова були перевірені запорожцем Михайлом Усом відомості про розвиток епідемії в Криму у квітні-травні 1765 року. Встановлено, що хвороба продовжується в деяких селищах на шляху від Перекопу до Кафи, а також у Керчі. Місцеві жителі повідомили, щоза погодних обставин треба чекати скорого її закінчення [29; арк.191-202].
За умов загрози чуми російські війська підсилювали збройну присутність на запорозькій території. До того ж, якщо контроль над митницями та перевозами на території Запорозьких Вольностей поступово переходив до рук російської адміністрації, то карантини впроваджувалися саме нею і забезпечувалися значною воєнною силою та адміністративною підтримкою.
1 лютого шафарь Микитинського перевозу Данило Гаркуша та Канівський курінний Роман Строц подали у Кош рапорти, що на перевозі біля самої пристані з'явилося 4 російських солдати, нібито для контролю за прикордонними рухами [29; арк.40, 41]. На запит Коша до коменданта Новосіченського ретраншементу капітана Гуляєва та перебуваючого при Никитинській заставі капітана Степанова останній відповів, що має наказ поставити караули у зручних місцях, щоб ніхто без “карантину та досмотру лекарського” не міг пройти [29; арк.42]. Кіш вимагає від російського командування поставлений в Никитиному караул зняти і у майбутньому його там не ставити “и что учинено будет, уведомлять” [29; арк.43-43зв.]. Але російський караул залишався ще довго біля запорозького перевозу [29; арк.73зв.].
На Старосамарському перевозі у лютому 1765 року комендант Старосамарського ретраншементу секунд-майор Карл Фогт поставив свій караул на чолі з поручиком Філіповим і почав вимагати від проїжджаючих пашпортів від Коша, що вони перетнули запорозько-татарський кордон із відстоюванням карантину, або ордеру від Коша, який бере відповідальність на себе [29; арк.70]. Дійсно, незважаючи на перестороги на запорозько-татарському кордоні, якісь татарські купці з'явилися аж на Старосамарському перевозі без відповідних документів про проходження карантину на Микитиному. Їх було вислано за кордон [29; арк.104]. Це стало прецендентом для підсилення контролю на Старосамарському перевозі. З жителів паланки російські караульні на перевозі стали вимагати білетів від Самарського полковника [29; арк.82]. З цього питання російські офіцери ввійшли у суперечку з Самарською полковою старшиною, адже цим перевозом користувалися не лише транзитні купці, а й жителі паланки, які не мали відношення до проблем з епідемією. Конфлікт затягнувся до травня місяця. Із вщуханням епідемії у квітні Карл Фогт вирішив запросити з Коша на перевоз товмача, щоб той міг порозумітися з проїжджаючими татарами і з'ясувати, чи з благополучних місць вони прибули і роздивитися, чи немає на них хвороби. В разі позитивного висновку, перепускати їх через перевоз без проблем [29; арк.105]. Запорожці повелися в інший спосіб — було за підставою повені відкрито новий перевоз через Самару, через який відбувалася і перепустка подорожніх [29; арк.164-165].
Під приводом загрози епідемії царський уряд обмежував необхідні дипломатичні зносини Запоріжжя з південними сусідами в справах торгівлі, користування перевозами, взаємних претензій тощо. Та ніякі карантинні заходи не могли запобігти традиційному прикордонному спілкуванню запорожців з татарами. Цікавий такий випадок — у квітні 1765 року козак Величковського куреня Іван Сухенко таємно перевів через кордон татарського чабана, вбраного по козацьки для відшукання його худоби на запорозькій території. Той чабан дійсно впізнав своїх коней серед козацьких табунів. Через те, що переходи через кордон були заборонені, то старшина вислала того чабана додому, а худобу не повернула. Про це доповів у Кіш Самарський полковник Олексій Коцур [29; арк.158-159].
З початком березня 1765 року Кіш непокоїться через закритість кордону, адже запорожці були обмежені у весняному промислі та торгівлі. Певне здешевління товару в Криму в зв'язку з епідемією штовхало багатьох запорожців на порушення карантинного режиму [29; арк.144]. Хоча навесні і почали видавати закордонні пашпорти, карантин на зворотному шляху не влаштовував запорозьких промисловиків та купців. За