Року 1895 в Петербурзі В. Ленін об'єднав соціял-демократичні гуртки в Союз боротьби за визволення робітничої кляси, який розгорнув широку агітацію серед робітників. За його прикладом 1897 року засновано Союзи боротьби за визволення робітничої кляси в Києві та Катеринославі. Вони поширювали революційні листівки, проклямації і керували страйками. Катеринославський Союз мав тісні зв'язки з Південною Україною, Харковом, Москвою, Петербургом, Менськом. Так робітничий рух в Україні набував значення загальноросійського.

Тяжкі соціальні та економічні умови, загальна реакція в часах царювання Миколи II (1894-1917) сприяли зростанню революційного руху. Село убожіло, і єдиним виходом із становища, яке створилося, був дозвіл безземельним і малоземельним селянам переселятися до інших місць. Переселення селян в 1861 році заборонено, але воно неприпинилось, 1894 року дозволено селянам переселятися на вільні землі, переважно до Азії. Уряд забезпечував пільговий проїзд і давав деяку допомогу. Однак, не зважаючи на те, що на нових місцях переселенцям приділялось багато землі, частина їх поверталась на старі місця, не можучи пристосуватись до нових умовин господарювання.

Вихід селян на нові місця руйнував загальне господарство: переселялись так звані «середняки», а селяни, що мали подостатку землі, залишались; також не переселялись малоземельні та безземельні, бо не мали коштів на нове господарство. Так поглиблювалась диференціяція села.

Збільшення безземельного селянства і тяжкі умови праці робітників на панських землях підсилювало революційні рухи. Щороку збільшувалася кількість заворушень серед селян, які орали поміщицькі землі, рубали ліси, випасали худобу тощо. Бували випадки, коли селяни вимагали повернути землі, які відібрано у них на підставі закону 1861 року. Для скріплення догляду за селянами введено 1889 року інститут земських начальників — із місцевих поміщиків; земським начальникам належав суд над селянами і в разі заворушень вони викликали військову силу.'"

Одночасно з народовольцями та соціялістами діяли гуртки, які старалися надати політичний характер українському культурному рухові.

В 1892 році засновано «Братство Тарасівців», першими членами якого були брати Міхновські, Є. Черняхівський, Іван Липа, Б. Грінченко, М. Вороний, У «Правді», часописі, що виходив у Львові, «тарасівці» надрукували свою програму, в якій зобов'язувалися бути завжди «консеквентними українцями»: дбати про те, щоб українська мова панувала в родині, установах, школі; обороняти права українського народу.

У 1890-их роках серед молоді — у школах, гімназіях, університетах — засновувалися «українські громади» — підпільні гуртки. У середині 1890-их років енергійно діяла українська студентська громада в Київському університеті. Членами Гї були: Д. Антонович («Муха»), син В. Антоновича, 1. Черкаський, Є. Черняхівський, І, Стешенко, О. Моргун, М. Кривенюк'" та ін. Незабаром вона поділилася на дві частини: першу — з Д. Антоновичем, 1. Черкаським, М. Кривенюком, М. Міхновським, В. Шеметом, С. Шелухиним та іншими — і другу, так звану «драгоманівську» — з 1. Стешенком, О. Моргуном, К. Василенком, П. Тучапським, М. Ковалевським. З цим останнім гуртком була в тісних стосунках Леся Українка, і з цього ж гуртка вийшли марксисти К. Василенко і П. Тучапський.'"

РОКУ 1897 у Києві відбувся з'їзд представників громад, на якому засновано «Загальну українську безпартійну демократичну організацію», що в більших містах України організувала свої громади. Року 1899 в Харкові гурток студентів, під проводом Д.. Антоновича, заснував Революційну Українську Партію, яка виставила гасло Самостійної України. Ця партія об'єднала найактивніших діячів із мотодшої інтелігенції, нав'язала зв'язки з Галичиною і Буковиною. ллє незабаром вона перетворилась на соціял-демократичну партію і обмежила свої домагання автономією для України. Самостійної України домагалася Народня Українська Партія, яка відділилася від Революційної Української Партії.'"

Року 1897 в Петербурзі, у в'язниці, Марія Вітрова, студентка Вищих Жіночих Курсів, перед тим учителька в Чернігівській губернії, скінчила життя самогубством. У Петербурзі зв'язалась вона з революціонерами, була заарештована, і коли жандармський ротмістр Кічін, під час допиту, намагався її зґвалтувати, облившись гасом, спалила себе. У відповідь на це в Києві та інших містах почалися бурхливі демонстрації. Очолювані студентами люди масово виходили на вулиці, співали «Вічную пам'ять», «Зо Святими упокой». Уряд висилав військо, переводив арешти, виключав студентів з університетів, засилав їх на Сибір. Так звані «Вітровські» демонстрації викликали симпатії у всіх шарах суспільства. Це були перші вуличні демонстрації такого маштабу, які показали настрої широких

Українська культура завойовувала почесне місце. Велике значення мав XI Археологічний З'їзд року 1899 у Києві. На цей з'їзд з'їхалися вчені з усієї Російської імперії та з країн Західньої Европи. Увесь з'їзд мав характер свята української науки. Наступний, XII З'їзд, відбувся 1902 року в Харкові, XIII — 1905 року в Катеринославі, XIV — 1908 року в Чернігові. Прекрасно підготовлені, з цінними доповідями, ці з'їзди відіграли велику ролю, привернувши увагу вчених усього світу до української культури. Велике обурення викликала заборона уряду робити доповіді українською мовою на ХП З'їзді тощо.