Реферат на тему:
Особливості розвідувальної діяльності військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі у міжвоєнний період
У такому алогічному і незвичайному феномені, як держава без території, яким об'єктивно був Державний Центр УНР в екзилі, діяльність розвідки спрямовувалася на виконання в межах її компетенції першочергових завдань, продиктованих життям та специфічними умовами ведення таємної політичної боротьби на чужому терені.
Утративши територію, але зберігши ідею державності та мету відновлення незалежної України, лідери екзильного уряду роботу військової спецслужби скоригували у напрямку підготовки ґрунту для майбутніх дій - здобування об'єктивних відомостей про військове та політичне життя в УРСР з метою вироблення адекватної тактики подальшої боротьби.
Дотепер відсутні змістовні узагальнюючі документи, що вичерпно висвітлювали б, яким чином розвідка ДЦ УНР у 1926-1938 роках виконувала завдання, продиктовані новими умовами перебування в еміграції. Відомості про це дають деякі архівні документи другого відділу Генштабу військового міністерства Польщі, спогади безпосередніх учасників тих подій, їхнє листування та свідчення на допитах в НКВС заарештованих уенерівських діячів. Однак, на жаль, не всі ці джерела можна вважати вичерпними, а останнє - цілком достовірними. Відтак реконструювати та проаналізувати роботу розвідки Державного Центру у повному обсязі досить складно.
Допоміжним матеріалом у цьому плані є вивчення діяльності спеціальних інституцій ДЦ УНР в екзилі у 1921 р. Напрямки роботи розвідки у досліджуваний період багато в чому збігалися з тими, що були визначені Департаментом Політичної Інформації МВС екзильного уряду у перший рік свого існування: зв'язок з Україною з метою збору інформації; пропагандистські заходи, взаємний обмін інформацією політичного характеру з іноземними спецслужбами; допомога Державному Центру у виробленні належної політичної лінії та напрямів ефективних дій як на терені України, так і в еміграції.
Те ж саме можна сказати і про діяльність 2-го (розвідувального) відділу Партизанського-Повстанського штабу в 1921 р., який займався розвідкою у відповідних прикордонних смугах, переправляв через кордон агентуру, приймав кур'єрів, що прибували з відомостями від розвідок повстанських формувань, опитував осіб, котрі приїхали з території УСРР. Поступове накопичення досвіду розвідувальної роботи зумовило появу в тому ж році документа "Проект організації розвідки на терені України", спрямованого передусім на уніфікацію та вдосконалення організаційної структури розвідапарату повстанського руху в Україні. Водночас у ньому віддзеркалилися тогочасні погляди на - завдання, форми і методи розвідки, призначеної для оперативного забезпечення бойових дій1.
Втім, цілком зрозуміло, що об'єктивні реалії життя змусили провідних співробітників екзильних спецслужб поряд із творчим використанням напрацьованих раніше методів розвідувальної роботи шукати й інших, ефективних для нових умов.
Головна мета розвідувальної роботи спецслужб ДЦ УНР в екзилі, принаймні у другій половині 20-х на початку 30-х років, полягала у використанні здобутих даних для підриву існуючої в Україні радянської системи. Це зумовило її головні напрямки: агентурне проникнення до урядових та партійних структур радянської України з метою вивчення напрямків політики і способів її реалізації; здобування інформації про боєздатність, технічне оснащення, розвиток окремих родів військ, тактику дій великих армійських з'єднань; активні заходи пропагандистського характеру на терені України; з'ясування становища у прикордонні задля успішного перекидання агентів.Розвідувальну діяльність скеровував та організовував сектор "Наступ" II секції Генерального штабу Військового міністерства екзильного уряду, який очолювали послідовно сотники Недайкаша та Шевченко. Загальне керівництво здійснювали у свій час М. Чеботарів та В. Змієнко під вищою орудою Військового міністра В. Сальського. Інформація здобувалася не лише оперативним шляхом, а й завдяки вивченню відкритих джерел: матеріалів періодичної преси та часописів радянської України, виступів провідних партійних і державних діячів тощо, а також друкованої продукції української еміграції опонентського спрямування. Цей напрямок роботи уенерівської спецслужби забезпечував її інформаційно-аналітичний підрозділ - сектор досліджень "вивчення".II секція Генерального штабу військового міністерства ДЦ приділяла багато уваги підтриманню безперебійного зв'язку з агентурою, а також придбанню нових таємних джерел інформації на терені України.Нагадаємо, що активізація роботи військової спецслужби увінчалася створенням мережі розвідувальних пунктів* у європейських країнах, що мали спільний кордон з СРСР, і Україною зокрема. Основна розвідувальна робота УНР велась з території Польщі, але розвідпункти функціонували також в Румунії, Чехословаччині, Туреччині й, за окремими відомостями, у Болгарії і навіть у Персії та на Далекому Сході.Через згадані пункти на територію України з метою суто розвідувального характеру, а також доставки туди пропагандистської літератури, пошуку та налагодження зв'язків з симпатиками уенерівському уряду переправлялася спеціальна агентура.Керівники спецслужби Державного Центру до підбору агентури підходили творчо, з урахуванням тогочасних умов та наявного "потенціалу". Залучали як пересічних громадян, так і досвідчених ветеранів-військовиків. Перших, як правило, використовували для пересилання пропагандистської літератури, других - для більш делікатних завдань, зокрема для вербування агентів розвідки УНР, перед якими, у свою чергу, ставилось завдання вербування 1-2 чоловік. Тобто будувалася "система трійок" для подальшої роботи. Перед агентами-вербувальниками і завербованими ними агентами ставилось завдання вести антирадянську агітацію, поширюючи інформацію про можливість повернення в Україну уряду УНР, його активну роботу в еміграції та ін.До розвідувальної роботи ДЦ УНР в екзилі були причетні безпосередньо зацікавлені у цьому працівники III секції Генштабу Військового міністерства ДЦ. Пропагандистська література для розповсюдження в УРСР, виготовлена у цій секції, перекидалася на радянську територію через згадані розвідувальні пункти на кордоні та інші канали, опановані уенерівськими спецслужбами. Ця робота проводилась завдяки контактам із товариствами колишніх вояків армії УНР і безпосередньо через представників військового міністра в окремих країнах осідку.