що авторитет курінних в очах козацтва інколи важить більше ніж авторитет кошового [11] ніякого урівняння в оподаткуванні не було. Майновий стан кожної сім'ї мав велике значення для визначення розміру податків і тому місцева адміністрація щорічно складала загальний майновий реестр не тільки всього свого відомства, [12] а й докладний майновий перелік кожного одруженого козака, як це було зроблено в Протовчанській паланці в 1770 році. [13] Рівень податків певною мірою залежав і від врожайності і взагалі від продуктивності того чи іншого господарства.
Отже, оподаткуванню пiдлягали майже всi категорiї населення вiд поспольства до козакiв "що в наймах i без наймуживуть в обивателiв", i навiть церковнi установи i окремi духовнi особи. [14] З огляду на це січова адміністрація була зацікавлена в зростанні цього прошарку населення Вольностей.
Бо саме зимiвчаки-пiдприємцi були тим джерелом доходу що платила мито з торгiвельних оборудкiв. Чим активнiшими були їх торгiвельнi зв'язки, тим бiльший податок сплачувався до Сiчi й паланкової адмiнiстрацii. Для них існували чiтко встановлені платежi: - "...за перевiз болшой полской бути з горелкою - 50 коп., за воз пшена й пшеничного ворошна за четверной - 25 коп., паровичний i житнiй - 50 коп. За воз четверной з риби - 30, а паровичний - 50 коп. " Все це подiлялось на три частини,з яких двi йшло в Сiч, на "паламарню i канцелярiю", а одна залишалась паланковiй адмiнiстрацiї. [15]
Таким чином за зимiвчаками, як за членами сiчових куренiв можна визнати за основну - традiцiйну вiйськову повиннiсть, якої багато хто намагався уникнути. Решта податкiв здiймаласьтак би мовити за загальним принципом i їх розмiр залежав вiд заможностi господарiв.
Важливим в цьому вiдношеннi виступає бажання уникнути, по можливостi, будь якої влади над собою, навiть влади Сiчi. Її авторитет падав разом з падiнням агресивностi пiвденного сусiда, який з огляду на зростаючу росiйську експансiю бiльше турбувався про збереження свого, а не про загарбання чужого. Сiчова функцiя оборонця вже не мала великого попиту, а через це i авторитету. Для його пiдняття Кiш посилював адмiнiструювання i розсилав погрозливi накази: "...мимо вiдома своїх курiнних i без пашпортiв Вiйськової канцелярiї нiкуди не їздити, а хто хоче вiдлучитися в зимiвники, тим також давать бiлет." [16]
З огляду на все бiльшу економiзацiю i демiлiтарiзацiю Запорозьких Вольностей, роль Сiчi, як вiйськового захисника своїх суб'єктiв зменшується. Бiльшу роль починають вiдiгравати загальнi економiчнi закони i зимiвник намагається зберегти i закрiпити за собою певну автономiю. Вiн для своїх мешканцiв починає грати ту ж роль, яку зовсiм недавно для них грала Сiч - роль захисника i упорядника. Тепер негнучкiсть старих загальновiйськових законiв стає на перепонi стосункiв мiж зимiвниками i Сiччю, якою до того ж понукають до невигiдної вiйни за чужi iмперськi iнтереси. Розуміючи це Кіш намагається зосередити всю свою увагу саме на цій важливій на той момент економічній і соціально-політичній інституції. Про це свідчать організовані Кошовою адміністрацією подорожі по північним, найбільш загосподареним і освоеним паланкам, з метою утримання контролю над процесами заселення і ефективного використання земельних і природних ресурсів на цих територіях. В такий спосіб Кіш намагається вдосконалити ефективність управління цими важливими в економічному плані територіями Вольностей. На південному сході ситуація трохи інша. Тут деякi зимiвники перетворюються на бази гайдамацького руху. Стихійно створюється альтирнативна Мигійська, або гайдамацька Січ. Тут рівень контролю і управління надзвичайно низький і для його відновлення сюди в березні 1758 року відсилається загін з 400 запорожців, зимівчан-землевласників, з метою знищення опозиції і відновлення контролю над цією територією, яку А.Г.Лебединцев назвав Ханською Україною.
Як свого часу Сiч була опозицiйна любому уряду, маючи свої мiлiтарнi iнтереси домiнуючими над iнтересами держави-сюзерена, будь то Польща або Московiя. Коли їх мiлiтарнi iнтереси збiгались, то вони були взаємозацiкавленi один в одному. А коли цi iнтереси не спiвпадали, то наступала чергова криза у взаємостосунках. Так само і тут. Інтереси осілого переважно землеробського населення північних паланок Вольностей не співпадали з колонізаційними інтересами мешканців південних територій ні в економічному ні в політичному плані. В економічному плані важливо те, що тут на перше місце виступає той факт, що земля на Запоріжжі залишалась формально загальновійськовою власністю і ще не стала товаром. Про це свідчить промеморія з Коша до Духовної київської консисторії від 26.10.1771р., де між іншим сказано: "...понеже Войско Запороское ползуясь ізконі своими природно землями - всякими добрами і вигодіями, то по заслугам и качествам каждого определяють, как істіє и векоістіє владельци в своих землях, всякому место с тем, что как з оних никто едною своею персоною наследственним быть не может, но все в обще всего Войска Запорожского, так и ползоватися един против другого обиды не должен, а что кому за службы дано будет, он, виседев в определенном ему месте время, и повинень принесть вящую в войски запорожском свою присягу, ожидая болшого ему награждения..." (виділення наше - О.О.) [17] Цей документ виник в результаті певних обмежень в землекористуванні. Поспольство Війська все частіше звертається до Коша з проханням надати в користування ту чи іншу ділянку. Для врегулювання шаленого попиту на землі і збереження власних інтересів відправлялись на північні землі експедиції Коша. Бо паланки вже не могли ефективно керувати цими процесами.
Наведений уривок має дві частини. Перша здавалося б однозначно стверджує загальновійськову власність на