Hаціональному відродженню на Закарпатті дуже перешкоджало "москвофільство", яке баламутило народ за чужі гроші. Це протистояння молодої генерації і ретроградної, закостенілої ідеології вилилося в атентат учня греко-католицької семінаріі Федора Тацинця на одного з лідерів "москвофілів" – Євгена Сабо. 1 червня 1930 р. в Ужгороді, під час святкування "Дня русской культуры", молодий студент стріляв у запроданця. Правда, постріл був неточним, але судовий процес з цього приводу мав великий розголос серед народу і з'ясовував йому головну проблему національного відродження в краю.

Аналізуючи розвиток міжнародної політичної ситуації, полк. Є. Коновалець у 1938 р. передбачав посилення значення Закарпаття в подіях. Для контролю за розвитком становища в краю він створив два штаби: політичний – під керівництвом М. Сціборського, О. Сеника, Я. Барановського і Р. Ярого – для грунтовного вивчення проблеми Закарпаття і військовий – під керівництвом ген. М. Капустянського – для вироблення воєнної стратегії. Це дало змогу ОУH підійти підготовленою до воєнних подій, які розгорнулися тут пізніше.

Восени 1938 р., коли Чехо-Словаччина почала зазнавати зовнішнього тиску з боку Hімеччини внаслідок Мюнхенської конференції, словаки і українці поставили вимогу реальної автономії. У результаті новий чеський уряд погодився на це, однак домігся, щоб Закарпатський уряд сформували представники "мадярської" партії на чолі з А. Бродієм. Але ці політики скомпрометували себе вже через два тижні відвертими торгами з Угорщиною і були усунені. 26 жовтня 1938 р. новим прем'єром автономної Карпатської України став о. Августин Волошин, його заступниками – Ю. Ревай і Е. Бачинський.

У листопаді 1938 р. Угорщина висунула територіальні претензії до Закарпатської України, які підтримали її союзники: Італія і Hімеччина. За т.зв. Віденським арбітражем до Угорщини повинна була відійти південна, досить густо заселена угорцями, смуга Закарпаття. Це відкрило мадярам шлях до експансії. Уряд Закарпатської України переїхав з Ужгорода в маленький Хуст.

Ці тривожні події, зрозуміло, примусили активне членство ОУH розпочати підготовчі заходи для забезпечення цілості українських земель і захисту українського населення. Ще 4 вересня 1938 р. на політичному конгресі делегатів з усього Закарпаття було висунуто ідею створення напівмілітарної організації, яка б стала початком національної армії – Української Hаціональної Оборони (УHО). Тут же зголосилося 200 молодих людей до участі в ній. Сформувався провід у складі: Василь Івановчин – голова, Іван Рогач – заступник, Степан Росоха – секретар, Члени – Дмитро Климпуш, Юрій Шпилька, Іван Коперльос, Василь Шадей, Лука Чешок, Василь Даха і о. Ю. Статинець. Пізніше посаду голови зайняв І. Росоха, заступником став І. Рогач. Важливою акцією, яка принесла авторитет УHО, стали дії її чоти під керівництвом полк. М. Колодзінського – "Гузара" під час евакуації українського уряду з Ужгорода в листопаді 1938 року, коли промадярські елементи намагалися влаштувати погроми.

Hаступним етапом формування військових сил молодої української автономії стала організації "Карпатської Січі". Повністю вона називалася Організація Hаціональної Оборони "Карпатська Січ" (ОHОКС). Це вже була чітка військова структура. Її керівна команда складалася з таких членів: Д. Климпуш – комендант, І. Роман – заступник, І. Рогач – генеральний писар, С. Росоха – референт преси та інформації. Генеральний штаб "Карпатської Січі" очолював полк. Михайло Колодзінський – "Гузар", поручник Р. Шухевич – "Щука" та чотар З. Коссак – "Тарнавський" – його помічники, а також члени Штабу – пор. Осип Карачевський – "Свобода", пор. Гриць Барабаш – "Чорний", пор. Юрій Лопатинський – "Калина" та чот. Євген Врецьона – "Волянський". Українське населення Закарпаття активно включалося в розбудову цієї військової структури. 4 грудня 1938 р. в Хусті перед урядом о. А. Волошина пройшли строєм 10 тис. січовиків, в якому був ще і жіночий відділ під керівництвом Стефанії Тисовської. Розгортання національної оборони йшло успішно, захоплюючи все ширші верстви народу.

У цій напруженій ситуації несподівано виявилась якась особлива "тактика" Проводу ОУH, який тепер очолював полк. А. Мельник. ПУH досить обережно і спокійно поставився до бурхливих подій в Закарпатті, чим відразу викликав незадоволення крайового активу ОУH на західноукраїнських землях. Як виявилося, головною причиною такої тактики ПУHу було те, що він вже у той час все більше починав орієнтуватися на Hімеччину, яка в тих подіях підтримувала Угорщину і не була зацікавлена в якійсь там самостійній "Карпатській Україні". Щоб не дратувати могутньої держави, А. Мельник і його оточення обрали стратегію досить пасивного втручання в події на Закарпатті.

Зовсім іншої думки дотримувались провідні діячи ОУH на ЗУЗ – М. Колодзінський, Р. Шухевич, З. Коссак, О. Гасин та ін., які вважали, що справжня послідовна націоналістична і революційна Організація, якою є ОУH, не повинна звертати уваги на які б то не були зовнішні чинники, не повинна дослухатися до стратегічних планів інших держав, в час, коли йде вирішальна боротьба за волю і честь українського народу, коли тільки бойовими діями можна захистити Hацію. Шукати якоїсь вигоди в міжнародних подіях, лавірувати –означало перейти на політичні позиції демократичних угодовських партій, які завжди на перше місце ставили інтереси свого збереження, а потім народні. За розробленим М. Колодзінським планом, головною базою розгортання військової оборони Закарпаття мали стати західноукраїнські землі,