з історії України
Переяславська рада - вибір України
Велика Українська національно-визвольна революція, яка почалася 1648року, цілком змінила політичну картину Східної Європи. Блискучі перемоги гетьмана Богдана Хмельницького над поляками на Жовтих Водах, під Корсунем і Пилявцями завдали важкого удару Речі Посполитій не лише мілітарно, але й політично та ідеологічно. Вони перекреслювали стару гемонську ідею співіснування трьох народів – польського, литовського й руського і українського та білоруського і єдиній Речі Посполитій. Українська козачина, що перейняла, ще з кінця XVI ст. Починаючи історичну місію національного речника українського народу стала по 1648 році головною силою не терені України провідником українського народу й державною владою на його території [, с.159].
Утворення Української козацької держави, як спадкоємця старої Руської (Київської) імперії було найбільшим політичним досягненням українського народу по довгих століттях бездержавності й національного поневолення. Цей величезний успіх поклав на всі стани української людяності й передусім на козачину важкий тягар дальшої збройної й політичної боротьби проти Польщі й праці над будівництвом нової держави в умовах дуже складної міжнародної ситуації на Сході Європи й великих соціально-політичних змін на Україні.
Нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі проти Речі Посполитої та забезпечені гарантій для існування нової держави зумовило надзвичайно активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду. Польський дослідник Людвік Кубаля стверджував, що , “... здається не було і дня, щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатичних агентів, кур’єрів, посланців і не посилав їх”. [2, с.747]
Головною проблемою для українського уряду залишилася проблема українсько-польських відносин, власне проблема остаточного компромісу тут вже не могло бути. “Стіна з стіною з удариться – одна впаде, друга останеться”, - ці слова Богдана, ще з 1649 року набули тепер фатального значення [3, с.175]. Коли він думав, що Лядська земля згине, а Русь все буде панувати – ще в тім році, дуже скоро” [3, с.144].
Та досвід шести років важкої боротьби показав гетьманові, що Польську державу не подолати одним 6даром, тим паче, що міжнародне становище Польщі, несприятливе перед 1648 р., змінилось на краще. Молода Українська держава потребувала міцної, концентрованої військово-політичної допомоги ззовні, бо політична підтримка Туреччини була недостатня, а військова поміч Особливого значення у військово-політичних планах Б. Хмельницького набирає справа українсько-московського союзу.
Ця справа була не нова. Ще в перших місцях повстання увага Б.Хмельницького була звернута на московський кордон. Гетьман знав, що між Польщею і Москвою був договір оборонного союзу, укладеним Адамом Киселем у Москві 1647р. Цей договір був спрямований проти Криму, але від початку 1648р Крим був союзником України, й таким чином, вістря польсько-московської угоди могло звернутися й проти української революції.
Основним завданням Б. Хмельницького в той час були не допустити до спільної московсько-польської окупації – він ще влітку 1648 року звертається до царя Олексія Михайловича з проханням не допомагати Польщі, а скористатися з нагоди й відібрати в неї смоленське або заявити свої претензії на вакантний тоді, після смерті Володислава IV, польський престол [3, с.112].
Згодом Б. Хмельницький вживає заходів, щоб спонукати Москву активно допомогти Україні проти Польщі. Ця допомога стала потрібною на початку 1649 року, в зв’язку з широкими планами Б. Хмельницького щодо відновлення старої Руської держави на всьому етнічному просторі України, які гетьман так одверто і рішуче відкрив польському посольству на чолі з Адамом Киселем у Переяславі в лютому 1649 року.
На початку того року український посол, у Москві Силуян Мужиковський пропонує московському урядові окупувати Сіверщину, мовляв “живуть в тих городах собою свобідно, то стала вже їх козацька земля, а не польська і не литовська” [3, с.137]
Пропонуючи це Москві, український уряд мав на меті не тільки забезпечити Україну з півночі (з боку Литви), але й розбити московсько-польську спілку та вмішати Москву в українсько-польський конфлікт. Як мінімум Мужиловський просив дипломатичної інтервенції московського уряду й захисту прав православної церкви на Україні і в цілій Речі Посполитій. Але Москва не допоможе Україні. Марні були й численні спроби Б. Хмельницького в наступних роках прихилити Москву до виступу проти Польщі. Посилаючись на “вільний мир” з Польщею, московський уряд обмежувався впевненнями, неясними оцінками й деякими пільгами для української торгівлі, в якій Москва сама була заінтересована, особливо в пограничних своїх повітах [1, с.164].
Московський уряд з острахом дивився на перемоги української революції й зріст нової козацької держави. Перша лякала Москву своїм соціальним радикалізмом; друга загрожувала московським претензіям на “спадщину” Київської держави.
Москва все вичікувала й пильно стежила за українськими спробами й подіями. Відомий російський історик Ключевський пише: “Москва протягом шести літ приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького попсована татарами під Зборовом і Берестечком хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею, нарешті, коли країна вже знищилася дорешти, її прийняли під свою високу руку. Щоб правлячі українські верстви з бунтарів проти Польщі повернули на розлючених підданих Москві” [4, с.760].
Союз з Україною був лише потрібний для Москви з різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного моря на захід, забезпечував їй панування на сході, а головне – трагічне становище загрожувало Москві або захопленням її Польщею, або союзом її з Туреччиною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був дуже багатий для Москви тим, що забезпечував її міліарні інтереси. Україна мала 300000 випробуваного, досвідченого,