Всі ці умови робили союз з Україною конче потрібним для Москви [5,с.23].

Завдяки спілці з Україною Москва може осягти свої традиційні політичні цілі на Заході. Давнє змагання між Москвою і Литовсько-Польською державами за панування на Сході Європи не можна було розв’язати без участі України. Здобуття Київської “спадщини” й здійснення дальшої частини московської програми ІІІ Риму були неможливі без опанування України і підкорення Української козацької держави московському політичному впливові.

Москва мала й певні економічні інтереси на Україні зокрема в царині Чорноморської торгівлі й транзитного шляху через Україну на південь і захід, мовляв поліційного характеру. Московський уряд розумів небезпеку соціальних зрушень на Україні для кріпосницької системи Московщини. Москва боялися, щоб той подих соціальної волі яким повіяло на Україні, не перекликнувся на московській землі [1, с.166].

Український союз був дуже потрібний для Москви. Події 1653 року на Україні вказали Московському уряду, що краще година постійна й далі зволікати не можна. Перед Українською, знесиленою війною й революцією, встала смертельна загроза з боку “Лядської землі”. Було ясно, що для України залишаються два шляхи: або цілковите підкорення Польщі – або залежати від Туреччини. Перше було очевидне; про друге попереджав Москву Б.Хмельницький. Обидві можливості були для Москви неможливі.

Геополітичне становище козацької України, враховуючи охолодження відносин із Польщею, стало критичним. “Орда своїм грабіжництвом і зрадливістю, а Польща непримиримістю супроти Української державності навіть на обмеженій козацькій території просто пхали Хмельницького шукати протекції московського царя” [6, с.313]

За конкретно історичних обставин середини XVII ст. Військово-політичну допомогу можна було отримати від Росії чи Порти, прийнявши протекцію котрогось з їхніх володарів. Трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцнитись лише під протекторним одного з сусідів; не було жодної можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду [7, с.181].

Більшість старалися віддавати перевагу російському варіанту, що зумовлювалося впливом кількох чинників: приналежністю обох народів до православного віросповідання, існуванням в історичній пам’яті українців ідей спільної політичної долі за часів Київської Русі браком в етнопсихології українського населення почуття ворожнечі до росіян, близькістю мови, військово-політичною слабкістю Росії. Коли порівнювати з Портою, що давало надію на збереження за Україною широкої державної самостійності.

Після талих і нелегких переговорів 11 жовтня 1653р. Земський собор Росії вирішив перейняти Військо Запорізьке під “государеву високу руку”.

Для правового оформлення відповідального рішення з боку гетьманом й старшини 19 жовтня в козацьку Україну виїхало посольство боярина Василя Бутурліна. В такий спосіб російський уряд намагався запобігти небезпечному для себе зближенню Української держави з Османською імперією, а також використати її військову потугу для вироблення перемоги в тривалому суперництві з Річчю Посполитою за панівне становище у Східній Європі.

Більшість з оточення Б. Хмельницького в основному підтримувала його зовнішню і внутрішню політику, усвідомлюючи зокрема необхідність і значення союзу України з Росією. Прибічники гетьмана справедливо бачили в ньому порятунок від поневолення шляхетською Польщею і султанською Туреччиною, довго очікуване законодавче закріплення економічних, політичних і культурних взаємовідносин між українцями та росіянами, а також розраховувати на сприяння в справі зміцнення спільних сил у боротьбі за етичну незалежність у майбутньому.

Окремі представники створеної в ході Визвольної війни (1648-1654рр.) старшинської адміністрації й українського православного духовенства небезпідставно сподівалися на поліпшення власного благополуччя, одержання значних станових та економічних привілеїв.

Очевидно, саме тому переважна частина учасників Переяславської ради 8 (18) січня 1654 року цілком свідомо пристали до пропозиції Богдана Хмельницького об’єднатися з російським народом, який на той час у їхньому уявлені уособлював монах – цар [8, с.14]. Сучасник і ймовірний свідок тих подій, відомий в історичний літературі під іменем Самовидця, так сповіщає про це: “И там рада была, где все полковники и сотники с товариством, при них будучих позволилися застосувати под високодержавною его царського виличества рукою, не хотячи юже більше жоднім способом быти подданими королю польському к себі татар. На чолі та той то раді в том місяцю ченварі й присягу виконали гетьман Хмельницький за всіми полковниками, сотниками й отоманею й усю старшиною восковою, и узяли великое жалование его царського величества соболями. И зараз по усіх полках розіслали столников с придолниями козаков, жеби так козаки, як вийти со всім посольством присечу виконали на вічное підданство его царському величеству... ”[9, с.66]

Якщо про сам факт присяги всіма учасниками Переяславської ради можна говорити з певністю, то твердження літописця, “що по усій Україні весь народ з охотою тое учиник”, не відповідає історичній правді. Очевидно, Самовидець, потрапивши в полон ідеї “великодержавності” (які б наміри при цьому він не переслідував), свідомо погрішив проти істини. Адже він не міг знати про існування злочинної опозиції як до підписання акту 1654 року, так і після нього з боку частини духовенства, старшини козаків та й простого населення. Зокрема, кальницький (вінницький) полковник Іван Богун, якого, до речі, в радянській історії вважали падким прихильником возз’єднання України з Росією взагалі відмовився присягти на вірність царю. Ще попередні ради, коли Б. Хмельницький у Чигирині схиляв “старих” козаків до “підданства” російському монарху, “молоді” на чолі з Богуном виступала проти. Сам полковник у великій промові застеріг про можливість “тягости” такого кроку і разом зі своїми прибічниками (“со всей Побужьем”) не прийняв присяги, коли прибуло на чолі з боярином В. Бутуріним. Однак І. Богун ніколи