Фактично не пішло на формування визнання угоди і все “низове товариство” хоча протягом тривалого часу в його середовищі висловлювалося бажання такого союзу всіляко підтримувалося дії Б. Хмельницького в цьому напрямі. Однак звістка про підтвердження російськими монархами всіх “древніх” і “сторовиних прови вольностей” запорожців у “Березневих статях” 1634р. Викликала неабияке вдоволення останніх.

Самодержавна політика, яка запанувала на українських землях одразу після Переяславської Ради, нерідко викликала відверте невдоволення з боку місцевих опозиційних сил, часто густо доводила до гострих конфліктів між різного роду групами населення і верховною владою.

Неабияку настороженість, різноманітні чутки та домисли в тогочасному українському суспільстві (в тому числі і серед нижчих членів гетьманського правління) викликали вже перші непродумані, а часом й зухвалі вчинки московського посольства. Крім того, недостатня поінформованість, неусвідомленні до кінця суть і значення подій в Переяславі та й сама форма приведення до присяги на місцях породжували численні нарікання людей.

В умовах багатьох “гуляла” краяло душу і серце думка про те, що Великий гетьман від імені всього народу малоросійського присягнув на вірність цареві, а той, у свою чергу, відмовився зробити подібне Б. Хмельницькому, чим образив все Військо Запорізьке. Государеві ж “дворяни”, прибували до якогось населеного пункту в супроводі добре озброєних охоронців-стрільців і в козацьких старшин, доля прийняття присяги зганяли “як стадо” мешканців на майдан. При цьому не обходилось без грубощів, відвертих залякувань, чи навпаки, “солодких” обіцянок (з метою привернення до “служби государевои” застосовувалися навіть гроші відрізи сукна, с хутра і таке інше). Тому хто відмовляється складати присягу, погрожували виселенням за “Зборівську лінію”, тобто за межі приєднаної до російських земель українських території

[8, с. 16] .

Царське соловники без належних пояснень на очах у простих людей складали реєстр, переписували міські укріплення, церкви, припаси тощо. Протягом січня-лютого 1654 року було приведено до присяги 130 тис. чол. Близько 200 міст і містечок [4, с. 776].

Неоднозначно були сприйняті й форма підписання та зміст “Березневих статей” – договірних умов між Олексієм Михайловичем і Богданом Хмельницьким про політичне та правове становище України в складі Російської держави.

Вже в процесі переговорів гетьманського правління з московським посольством на чолі з В. Бутурліним і підчас безпосереднього складання Переяславської угоди простежувалося намагання до встановлення зверхності влади монарха. Щодо Війська Запорозького цар залишався таким самим самодержавцем, як і до свого народу; гетьман і старшини мали “бити йому чолом”, “просити”, “покладатися на милість” і так далі. Остаточного оформлення “Березневі статті”, що насправді являло собою кілька різних за формою офіційних документів, набули в Москві підчас перебування там посольства від України на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником П. Гетерою. Безпосереднє їх обговорення та узгодження позицій привели з 13 по 27 березня, але найголовніші з них були складені вже на середину лютого 1654 року. Свої пропозиції щодо угоди українські посли подали царю і боярам у вигляді “прохань” – “Просительних статтей” (всього в них налічувалось 23 пункти). Відповіді ж (фактично акти) мали форму “пожаловань” “милостей” жалу вальних грамот [8, с. 17].

Що ж конкретно хотіли старшини з гетьманом і що саме одержали “від великого государя”? як свідчать “Просительние статьи о правах всего малоросийского народа”, подані російському урядові 14 березня, перші сподівалися, головним чином на статут автономної країни в складі єдиної Російської держави, зокрема на самостійну внутрішню і зовнішню політику, власне судочинство й збройні сили (щоправда за певного контролю з боку сюзерена); сплату вищій владі відповідної данини – “как по инних землях... отдается” [с. 15, 16] непорушність прав і привілей царського народу без різниці станів та про підтвердження цього царськими грамотами статті 13-й, 17-й (ці статті не точно сформульовані, але зміст їх такий як зазначено).

Вільне обрання гетьмана як голови держави й уряду [ст.6]; гарантію стану духовенства підпорядковуватися Київському митрополиту [ст. 13]; визначення чисельності національного війська (60 тис.) і платні для нього в разі використання для потреб Росії з державної казни (ст. 2, 21) [10, с. 106].

Отже, чітко простежується бажання старшинського адміністрації уникнути втручання царя і його сановників до справ місцевого управління. Однак подальші переговори та реалії тогочасного життя внесли деякі важливі корективи в ці наміри, при чому в бік обмеження функцій гетьманату. Так, владі на місцях не дозволялось здійснювати будь-які зовнішньополітичні зносини з польським королем і турецьким султаном іншими “ворогами” Росії без спеціального на те “государева” указу.

Отже, вважати це договір рівноправним немає підстав. Українська сторона визнавала владу царя і втрачала частину суверенітету.

Правова невизначеність характеру відносин козацької України й Московії породила розмаїття його оцінок з боку дослідників: унія, військовий союз, протекторат, васалітет, неповна інформація, приєднання, возз’єднання та інше. Найвірогідніше засвоїв формально-правовими ознаками він передбачав становлення поширених у тогочасній Європі відносин протекторату. Укладений у критичний період сам по собі