Які наслідки для України мала прийняття протекції? Чи справила вона події, що покладалися на неї Б. Хмельницьким і старшиною?

І. Поза сумнівом акт протекції став юридичною формою відокремлення й незалежності Української держави від Речі Посполитої. Водночас у жодному випадку не можна забувати того факту, що він стосувався меншої частини теренів і населення тогочасної України, більшість якої продовжувала залишатися у складі Речі Посполитої. Таким чином, укладення договору сприяло закріпленню існуючого розподілу українських земель і немає підстав видавати протекцію козацької України за протекцію всієї України. На цей час принесення присяги обидві сторони тлумачили поняття “Мала Русь” у його вузькому розумінні – як терени витвореної держави, а не в широкому як усі етноукраїнські землі. І якщо Б. Хмельницький вбачав у Росії державу, яка допоможе розгромити Річ Посполиту й вписати західноукраїнські землі до складу гетьманату (продовж 1655-57 рр. він неодноразово підкреслював наміри поширити владу на “всю стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж до Вісли”), то російська еліта вбачала в них окремішні від Малої Росії терени Польщі й намагалася включати їх до складу Росії [12, 88-94]. Саме принципова відмінність у походах до майбутнього західноукраїнського регіону стало головною причиною непорозумінь і прихованого суперництва між українською старшиною й російськими воєводами підчас спільного походу восени 1655 року. З цієї ж причини виникло гостре україно-російське протистояння на теренах півдня Білорусії [13, с. 8].

ІІ. Прийняття царської протекції започаткувало нові й посилило вже існуючі процеси перегрупування політичних сил у Центральній і Поденно-Східній Європі, що сприяло загостренню старих і появі нових вузлів суперечності, осей протиборства, які в кінцевому підсумку (у віддаленій перспективі) докорінно змінили політичну карту даного європейського регіону. Насамперед, відзначимо факт остаточного перетворення української проблеми внутрішньо-польської у зовнішньополітичну, що стала однією з найголовніших у сфері міжнародних відносин на майбутні 30 років.

Потрапивши в епіцентр геополітичних інтересів Московії, Речі Посполитою, Кримського Ханства і Туреччини, українська держава, незважаючи на декілька разову зміну орієнтації 50-60-х рр., не спромоглася подолати вкрай несприятливої для себе міжнародної ситуації.

Приймати царську протекцію, Б. Хмельницький, безумовно хотів у такий спосіб послабити Кримський ханат, запобігти (під загрозою спільного удару по ньому українсько-російських сил) розв’язанню воєнних дій проти Козацької України. Здається головною турботою Хмельницького було уникнути війни на два фронти... Подібні міркування змушували Хмельницького укласти союз з Москвою у 1654 році. Цим він хотів запобігти загрозі оточення України, що насувалася в наслідок взаємо зближення Польщі і Кримського Ханства [14, с. 22].

Проте досягти цього не вдалося. Навпаки, трапилося неочікуване: даний крок гетьмана призвів до подальшого зближення потенційних противників та укладання між ними у липні 1654 року договору про військово-політичний союз, спрямований проти Московії і Козацької України [15, с. 73].

ІІІ. Як уже наголошувалося, визначальним чинником, який підштовхував українську еліту до прийняття протекції Олексія Михайловича, виступала нагальна потреба одержання суттєвої військової допомоги (що знайшло відображення в статтях договору 1654 рік). Проте, цим сподіванням в основному не судилося звершитися.

IV. Основною умовою прийняття українською елітою протекції було зобов’язання царя “все Войсько Запорожское, польському королю не выдавать й за них стоять” і “от всех непреятелей боронити”. Її невиконання позбавляло в її очах сенсу саму протекцію. До кінця 1655 року українська сторона не мала підстав побоюватися за дотриманням Росією цієї умови. Проте з того часу в її зовнішній політиці окреслюється тенденція до пошуку порозуміння з Річчю Посполиту. Вона з’явилася внаслідок зіткнення російських інтересів із шведськими на теренах Великого Князівства Литовського й Прибалтики, появи примарної надії на можливість успадкуванням царем польського трону після смерті Яна Казимира та явної недооцінки військово-політичної потуги Польщі [14, с. 24].

Зближення з Річчю Посполитою і оголошення Москвою у кінці травня 1656 року війни Швеції, в якій Чигирин вбачав союзницею, викликали глибоке занепокоєння у Б. Хмельницького. У своїх листах до царя Б. Хмельницький намагався його переконати в його помилковості даного курсу: “изволь же, твое царское величество, яко православный государь и царь, их хитрости выразуметь, какая неправда ляцкая перед Богом и перед тобою, великим государем, вашим царским величеством показуется” [16, с.503].

Гетьман підозрював, що майбутнє замирення Росії й Польщі, якщо воно станеться, відбудеться за рахунок інтересів української держави [17, с. 183].

Хмельницький протягом 1654 – 1657 рр. рішуче проводить курс на визволення та об’єднання в Соборній Українській державі всіх етнічно українських земель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління не було оприлюднено в Україні й у своїй діяльності українське керівництво ігнорувало нав’язані в екстремальних умовах обмеженнях. Зокрема, посилаючись на непевні умови воєнного часу, гетьман заперечує проти московських кланів опису та стягнення для царської скарбниці податків з українського населення, а також відрядження до “знатних” міст царських воєвод. Залишаючи не реалізовані також обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності [19, с. 52].

Політичні наслідки віленського інциденту для стосунків Війська Запорозького з Російським царством в історичній літературі знайшли неоднозначну безпеку. Так, польський дослідник Я. Кочмарчик стверджує, що Богдан спокійно сприйняв інформацію про події у Вільно, оскільки понад рік чекав нагоду, щоб розірвати невигідний для козаччини договір з царем і тепер її отримав. Близькою за змістом є точку зору американського історика Д. Вернадського, котрий