Насправді відомості, що надходили з Вільно, мали великий резонанс в Україні. Брак достовірної інформації, що виник з вини московського керівництва породжував чимало чуток і свідомих інсинуацій про зміст переговорного процесу та наміри царського уряду, які викликали як занепокоєння та обурення української громадськості. В першій половині жовтня в Чигирині відбувалося старшинські наради, на яких бурхливо дебатуються питання про зовнішньополітичну орієнтацію української держави в нових умовах. Загроза залишитися на одинці в боротьбі з Польщею, ігнорувалося Москвою в плані приєднання західного регіону до козацької держави змушує гетьманський уряд скоригувати зовнішньополітичний курс, поклавши в його основу принцип надання пріоритетів союзом з вороже настроєними до Речі Посполитої державами.

У контексті нового курсу в жовтні 1656 року Хмельницький підписує договір про дружбу з Трансільванією, а в другій половині січня наступного року поновлюється українсько-шведський діалог [4, с. 1307].

Слід наголосити також, що віленські домовленості Москви повністю ігноруються Чигирином. Яскравим прикладом цього є гетьманський універсал від 10 січня 1657 року про направлення козацького війська на допомогу Трансільванії в її боротьбі з Польщею, що суперечило польсько-російським домовленостям про припинення бойових дій. Крім того, різким дисонансом з ними стало продовження переговорів зі шведською стороною, вироблення попередніх домовленостей щодо підписання договору про дружбу із союзником швецького короля – Бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом-Вільгельмом (червень 1657 рік) [16, с. 597].

Водночас, оцінюючи стан українсько-російських відносин в 1656 – 1657рр. не можна погодитись із категоричними судженнями В. Липинського проте, що після Вільно міліарний союз Москвою втрачав для Війська Запорізького будь-який сенс.

Більше того, при реалізації гетьманської програми державного будівництва протекція московського монарха відтепер була не менш зайвою, але й небезпечною та шкідливою, а тому з цього часу пріоритетом гетьманської політики стає завдання захисту України від агресивних планів і дій Москви [20, с. 40].

Характеризуючи відносини двох держав не слід гіперболізувати глибину розриву між ним. Хмельницький, будучи політиком-реалістом, усвідомлював небезпеку демонсації союзу з царем, котрий, за словами гетьмана, в умовах ворожого оточення “... оказался весьма полезным...”. Зважаючи на геополітичні інтереси України, розрив спілки з Москвою був не лише передчасним, але й міг мати для української державності фатальні наслідки. Саме тому налагодження контактів зі Швецією, Трансільванією та Бранденбургом українське керівництво розглядає не як передумову розриву з Москвою, а як доповнення до спілки з царем. Більше того, гетьман докладає зусиль для російсько-швецького примирення плекаючи далекоглядні плани фундації укарїнсько-шведсько-російського альянсу анти польського спрямування. Шведський посол Лільєкрон, який прибув в Україну з метою розторгнення україно-російського союзу, на основі аналізу суспільних настроїв та планів її керівництва дійшов висновку, що немає ніяких можливостей виконати покладене на нього завдання [19, с. 53].

Разом з тим, розвиток національної свідомості в суспільстві, змушення державної конструкції Війська Запорозького породжувати у Хмельницького плани ліквідації коституційованих Переясловсько-московським договорам 1654 року обмежень українського суверенітету, приведення юридичного аспекту спілки у відповідність із фактичним станом речей. Тому підчас переговорів з московським послом Ф. Бутуріном 10 червня 1657 року Богдан у відповідь на претензії Москви стосовно надходження українських коштів до царської казни та запровадження інституту воєвод в українських містах робить категоричну заяву: “... судье де Самойлу и полковнику Тетере он, гетьман, не приказывал и мысли у него небыло, чтоб царское величество в больших городах, в Чернигове, в Переяслове, в Нежине, велие быти своего царского величества воеводам, а доходы бы, збирая, отдавать царского величества воеводам” [19, с. 54]. Аналогічним були відповіді гетьмана і на інші претензії московської сторони.

Певні події щодо здобуття Українською державою повного суверенітету поклав Богдан на елекцію на гетьманство сина Юрія. Опосередкованим свідченням цього є інформація волинського каштеляно С. Белевського, який у квітні вів переговори у Чигирині.

Зокрема, він повідомляв у Варшаву, що у ході розмови гетьман заявив: “... Нехай король Й.М. дасть гетьманську булаву війська Запорозького на нашому синову: тоді мій син, отримавши її, так як цареві не присягав то зараз... пішле на поміч військо скільки буде потрібно”.

Таким чином, протягом усієї Визвольної війни стосунки з Москвою були одним із пріоритетних напрямів зовнішньополітичної діяльності гетьмана Богдана Хмельницького.

Разом з тим, політичний курс гетьманства уряду щодо Росії під впливом розмаху визвольної боротьби, еволюції державної ідеї, зміни політичної ситуації в регіоні тощо, зазнав істотних трансформацій. Укладення Переяславсько-Московського договору 1654 року стало значним успіхом української дипломатії, який дав їй можливість продовжити діяльність у формі державотворення. У наступні роки Хмельницький проводить широку політику щодо Москви, прагнучи зберегти мілітарний союз із царем, наповнити його новим змістом і водночас доповнити домовленостям з іншими державами, зацікавленими у створені анти польської коаліції.