Та створити справжню Січ на правому березі Дунаю між Сілістрією та Гірсовим задунайським запорожцям так і не вдалося. З переведенням до Сеймен запорожці були використані Османською Портою в якості військової сили у боротьбі за збереження її територіальної цілісності. В останній третині ХVІІІ століття вони у складі урядових військ брали участь проти повсталого аристократа Пазванд-огли. На стороні останнього воювали некрасівці. Цей феодал обіцяв передати їм всі землі по Нижньому Дунаї і захищати від запорожців. Міжусобна боротьба в Туреччині була дуже виснажливою як для задунайських запорожців, так і для некрасівців. Вона не вирішувала їх власних проблем, а привела до значних людських втрат. Турецькі політичні угрупування використовували “невірних” на самих небезпечних ділянках військових дій, часто навмисне зіткали одних з іншими і тим самим приводили до загибелі велику кількість людей.

Внаслідок цієї виснажливої боротьби запорожці втратили близько третини свого особового складу. Щоб якось винагородити задунайських запорожців, браїлівський назир випрохав в уряду дозволу перевести їх ближче до кордону і оселити на острові нижче Старої Кілії в житлах некрасівців. За допомогою того ж браїлівського назиря запорозькі козаки опанували цю місцевість і в Катерлезі почали відновлювати Січ.Ймовірно, що переселення запорожців із Сеймен відбулося в 1803 році. Та завершити будівництво Січі задунайцям так і не вдалося. В 1805 році некрасівці разом з ізмаїльським заколотником Пехлеваном напали на Катерлез, знищили Січ та значну кількість запорозької райі. Залишки задунайських запорожців врятувалися втечею до Браїлова, де і осіли. Так запорозькі козаки не втримали дарований їм Катерлез, але залишилися в Дунайських гирлах. Перевага цієї місцевості над Сейменами була очевидною: зручні місця для рибних ловів, гарні чорноземи, близькість до Вкраїни, звідки постійно йшло попов-нення.

Нова російсько-турецька війна 1806 - 1812 років збільшила потік втікачів за Дунай. Ряди задунайського козацтва поповнювали втікачі з усієї України, Бессарабії, Молдавії, Волощини. Збільшення кількісного складу задунайського козацтва зробили можливим здійснити наміри запорозьких козаків повернути відвойований некрасівцями Катерлез з його околицями та закріпитися в Дунайських гирлах. Цим стремлінням сприяла складна ситуація серед липовансько-некрасівського населення. У роки війни більша частина липованського населення Караорману, Вилкова, Старої Кілії виказала бажання прий-няти російське підданство і всіляко допомагало російським військам у просуванні по турецькій території. Такі дії мирного населення викликали бурю гніву серед некрасівських козаків. Загроза фізичної розправи турецького уряду над усім некрасівсько-липованським населенням змусила некрасівських козаків вдатися ло рішучих дій проти “бунтівників”. Вони нападали на липованські села, мешканці яких допомагали росій-ським військам, нещадно їх грабували та спалювали. Населення розганяли або забирали з собою під суворий нагляд. Така доля спіткала у 1807 році мешканців Караорману. Село некрасівці пограбували, перебивши його захисників, жінок та дітей забрали з собою, а при відході підпалили всі будівлі. В 1807 - 1808 роках були вчинені некрасівцями неодноразові напади і на Вилкове.

Міжусобицями серед некрасівсько-липованського населення скористалися запорозькі козаки. В 1812 році вони двома загонами рушили по берегах Дунаю на некрасівські села. Сутички переросли в справжню війну.Вона була настільки запеклою, що дивувала навіть турецький уряд. Дослідник історії Задунайської Січі Ф.Кондратович писав про неї, що “ трохи не з кожним пасмом, з кожним пагорбом в болотах і плавнях дельти пов’язані згадки про сутички запорожців з некрасівцями, про повне знищення цілих загонів з того чи іншого боку” [4; 63]. В ході військових дій запорозькі козаки весною 1813 року оволоділи Катерлезом. Та вирішили там не відбудовувати Січ, а рушили далі, до Дунавця, де були гарні чорноземи, добрі плавні, зручна місцевість для рибного промислу. З літа аж до зими на території між Дунавцем і Тульчею точилися криваві бої. І тільки на початку 1814 року запорозькі козаки оволоділи головним центром некрасів-ців - Верхнім Дунавцем. Там вони й заклали Січ. Отже некрасівці були витіснені із Дунайських гирл. Турецький уряд надав їм землі для поселення по берегах річок Магалиця і Мандрозе. Частина некрасівсько-липованського населення з дозволу султана оселилася в Бандромі і в околицях Бабадагу. Рештки липованського населення залиши-лися на місцях попереднього проживання. З цього часу значних виступів чи сутичок між запорожцями і некрасівцями не відбувалося. Переселення із Дунайських гирл переваж-ної кількості військовоздатного некрасівсько-липованського населення забезпечило повну перевагу задунайського запорозького козацтва в цій місцевості. Відтепер простір Дунайської дельти і Добруджі підпадав під контроль запорозького Коша. Незначна частина липовансько-некрасівського населення, яка лишилася на місяцях, змушена була визнати силу запорозьких козаків і шукала з цього часу захисту у Задунайської Січі. Постійна загроза нападів та фізичного нищення мирного населення зі сторони турок та яничар об`єднувала запорожців та рештки липован і некрасівців у протистоянні з ворогом. Тому й не дивно, що у звітах російського командування за 1828-1829 роки є відомості про сумісне проживання запорозького і липовансько-некрасівського насе-лення. Так у Вилковому, Караормані, Сарикіої, околицях Мачину, Тульчі, Ісакчі поруч проживали як родини запорозьких козаків так і некрасівців та липован [3; 298. 5; 70-75]. У цих населених пунктах багато було змішаних шлюбів. Обряд сповідання у таких родинах обирався подружжям та їх батьками. Іноді чоловік та дружина виконували різні обряди . У дітей з таких родин вже не було такого гострого відчуття належності до тієї чи іншої релігійної конфесії.