Тому, коли підліток чи юнак попадав на Січ, то без особ-ливих вагань приймав християнське православне віросповідання. Про це свідчать біогра-фії задунайських козаків та райі, які в ході російсько-турецької війни 1828-1829 років перейшли на бік російської держави. Задунайська Січ мала приток і російського насе-лення із некрасівсько-липованських сіл. Останні постійно поповнювалися прибулими із Росії. Це були, переважно, втікачі - солдати, залежні селяни, люди, які пересліду-валися у своїй державі. Старообрядців серед них було мало. Оскільки вони в основній своїй масі не були носіями старообрядських традицій і учасниками кровопролитної війни, то могли змінити місце проживання і перейти на землі Задунайської Січі. Січ запоро-зьких козаків мала певні переваги над некрасівсько-липованськими селами. Незначна віддаленість від кордонів російської держави, майже однакове економічне становище, певна автономія Задунайської Січі від турецької держави, спрощена процедура прий-няття до козацького товариства, необов`язкове виконання всіх церковних обрядів коза-ками, міцна військова організація приваблювали до себе людей, які шукали захисту або намагалися проявити свої здібності в тій чи іншій сфері діяльності. Свідчення задунай-ських запорозьких козаків, які в 1828 році перейшли межі російської держави, є тому підтвердженням. Запорожці наголошували, що Задунайська Січ не підпадала “ні під які домагання Порти або пашів” і користувалася “у порівнянні з іншими “райями” більшою волею і перевагами” [6; 224]. Тому і була тим центром, навколо якого консолідувалося християнське населення Добруджі.
На жаль, на сьогодні, з причини відсутності документів, ми не можемо визначити кількість російського населення на території Задунайської Січі. А.Д.Бачинський у своїй праці “Січ Задунайська. 1775-1828” у питанні про національний склад Січі звернувся до документів Усть-Дунайського Буджацького війська. В цьому козачому війську росіяни становили 10,5 відсотка. Це при тому, що українців було 73 відсотка, поляків – 6, мол-даван і волохів – 4,3 , болгар – 2,3, сербів – 1,9. Дослідник стверджує, що “орієнтовно таким, за деякими корективами щодо росіян міг бути і загальний склад задунайського козацтва” [7; 75]. Відхилення від вище названого покажчика щодо російського насе-лення на території Задунайської Січі у 20-ті роки ХІХ століття були, ймовірно, незнач-ними. Територія проживання, умови життя, занепад традицій, стремління повернутися на батьківщину зближували вихідців із російської держави, примушували їх мирно співіснувати, допомагати один одному, вступати в родинні зв`язки.
Після російсько-турецької війни 1828-1829 років починається зворотний процес. Після переходу частини задунайських козаків до російської держави запорозьке насе-лення знаходило собі притулок в містах Добруджі, в плавнях, в некрасівсько-липованських селах. Населених пунктів із сумісним проживанням запорозького і некрасів-сько-липованського населення ставало дедалі більше. Переважна їх кількість була зосереджена в Мачинському, Ісакчинському, Тульчинському і Бабадагському аянствах. В 1837 році мешканці саме таких сіл вищеназваних аянств подали прохання російському уряду про прийняття їх у підданство російської держави. На що уряд відповів згодою і запропонував їм приєднатися до Азовського козачого війська.
Про нові місця проживання населення колишньої Задунайської Січі азовські козаки мали загальні уявлення. Тому й не дивно, що рішення приєднати до війська мешканців Мачинського, Тульчинського, Ісакчинського і Бабадагського аянств викликало в азовців незадоволення та нарікання. Згодом стало очевидним, що серед бажаючих повернутися до російської держави багато знайомих азовським козакам людей і, навіть, родичів. І тоді козаки Азовського війська звернулися до імператора з проханням дозволити “извоицким казакам, или некрасовцам, единоверцам их, а некоторым из них и родственникам... возвратиться в Россию для присоединения с земляками своими” [1; 119].
Переселення мешканців турецьких аянств до Російської держави проходило з великими ускладненнями і затягнулося аж до 1 січня 1839 року.
Отримане Новоросійським та Бессарабським генерал-губернатором М.С.Воронцовим прохання мешканців 4-х аянств негайно було передане в Міністерство Іноземних Справ. На найвищому рівні було вирішено діяти у цій справі обережно. Ускладнень стосунків з Османською імперією російський уряд не бажав. Адже встановлений Андріанопольським трактатом сімнадцятимісячний термін на добровільне переселення російських і турецьких підданих вже закінчився. Тому було доручено російському посланнику в Константинополі Бутєнєву “обьясниться по сему предмету частным образом” із турецьк-ими міністрами. Бутєнєв через посередництво князя Телемака Ганджери повідомляв Порту, що російський імператор згоден продовжити термін переселення в Туреччину мусульман, які проживають в Росії в Ахалцихській провінції і сподівається, що і султан дасть свою згоду на переселення тих козаків, земляки і родичі яких живуть в російській державі [1; 119].
Через декілька місяців російський посланник в Константинополі сповіщав своєму уряду про згоду турецького султана на переселення козаків до Росії. До того ж султан запевняв, що негайно будуть надіслані розпорядження сілістрійському паші про відкомандирування в Мачин особливого комісара. Турецький і російський чиновники мусять на місці домовитися про умови і термін переселення. Султаном була висунута одна умова російському уряду: щоб в переселенні козаків не було ніякого насильства [1; 20,120].
На підставі згоди турецького уряду на переселення до Росії колишніх її підданих Міністерство Іноземних Справ негайно приступило до його виконання. Листом від 17 серпня 1837 року управляючий цього міністерства повідомляв Новоросійського та Бес-сарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова про вирішення цієї справи на найвищому рівні. Клопотання щодо організації переселення покладалися на М.С.Ворон-цова. Він і повинен був відправити до Туреччини досвідченого в цих справах службовця, який би і вів переговори з турецькими урядовцями і забезпечив би прибуття людей до російських карантинів. Після попередніх зносин з наказним отаманом Азовського козачого війська Й.Гладким Новоросійський і Бессарабський генерал-губернатор вирішив відкомандирувати до Порти чиновника з особливих доручень при наказному