отамані Азовського війська Г.Писаренка. Останній добре знав місцевість за Дунаєм, був обізна-ний в справах запорозьких і некрасівських козаків, знав стан справ у Азовському війську. 14 грудня 1837 року Г.Писаренко прибув до Одеси для отримання інструкцій перед поїздкою за кордон. Ці інструкції були розроблені на основі доповідної записки Й.Гладкого і включали в себе такі положення:
1. Прийняти за правило, щоб справи в переселенні людей із Туреччини велися на самих простих підставах. Переселенці мають йти до Російської імперії з сім`ями і рухомим майном. Нерухомість повинна бути збута в найкоротший термін. При цьому необхідно намагатися якомога менше обтяжувати турецьке керівництво надмірними вимогами.
2. Для втримання переселенцями обсервації при переході до Росії влаштувати карантинні пункти в Ізмаїлі та Рені.
3. В карантини переселенці повинні поступати партіями при своїх наглядачах.
4. На час витримання карантинного терміну в разі необхідності відпускати пере-селенцям продукти харчування.
5. По закінченню карантинного терміну переселенці мають слідувати до місця при-значення. Неодруженим зараз же видавати посвідчення на вільний прохід, а сімейним і тим, хто має худобу - по зимі з появою підніжного корму.
6. Для перепровадження переселенців і заготівлі підвід призначається особливий чиновник.
7. Розробку маршрутів рухупереселенців доручити полковнику Й.Гладкому, так як, переселенці пройдуть тими шляхами, якими вже пройшло Азовське козаче військо [1; 401-404].
З такими інструкціями Г.Писаренко 7 січня 1838 року відбув до Туреччини. А 19 січня наказний отаман Азовськогокозачого війська вже представив для затвердження два маршрути на слідування переселенців із Порти до Ізмаїлу та Рені і далі до місця поселення.
Про те, як йшли справи в Туреччині по переселенню бажаючих повернутися до Росії дізнаємося із донесень Г.Писаренка наказному отаманові Азовського війська та Ново-російському і Бессарабському генерал-губернатору та із “Справи про некрасівців, які побажали прийняти підданство російської держави з приєднанням до Азовського козачого війська” Міністерства Іноземних Справ.
Російський посланник прибув до Сілістрії 14 січня 1838 року і в той же день сповістив сілістрійського пашу про свій приїзд. На що одержав відповідь, що комісара від уряду ще немає. Паша обіцяв послати донесення до Константинополя.
Тільки через два місяці із турецької столиці прибув комісар Муцит-бей.Перед тим, як відправитися разом з Г.Писаренком до Мачина, згідно попереднім домовленостям, він 23 березня відправив поперед себе службовців з перекладачем російського чиновника до сіл Шанці та Балабан, місць помешкання бажаючих переселитися до Російської імперії. Наступного дня шість старшин цих сіл підтвердили Г.Писаренку про свої наміри переселитися до російської держави, посилаючись на те, що ніяких посівів восени не робили [1; 185]. Російський службовець відправив їх з перекладачем до турецького комісара для перепису. Та Муцит-бей як почув прохання прибулих, то довго лаяв місцевого аяна за погане управління підлеглими. Прислані Г.Писаренком люди так переписані і не були. Мачинський аян дав знати управителям інших аянств про відношення вищого керівництва до цієї справи. Міри були прийняті негайно.Щоб не викликати підозри у російського посланця, вночі до мешканців вищеназваних сіл приходили незнайомі люди і відмовляли від переходу до Росії. Вони обіцяли щедрі милості від султана і залякували тим, що їх чекає в російській державі. А на ранок турецький комісар повідомив Г.Писаренка, що цього дня у Мачині перепису бажаючих переселитися до Росії не буде, бо він вирішив почати з Ісакчі. При цьому турецький урядовець додав, що якщо азовські козаки бажають возз`єднатися із своїми родичами і одновірцями, то до перепису будуть допущені тільки люди “ малоросійської нації “. А по відношенню до болгар, молдаван та волохів він немає ніяких розпоряджень [1; 183] .
Таким чином, турецький комісар намагався виграти час для того, щоб якомога більше людей відмовити від переходу до російської держави. Наступні його дії тільки підтверджують це. По прибутті до Ісакчі він до перепису не приступив, а, посилаючись на термінові справи, відбув до Тульчі. Там перебував декілька днів. Пізніше Г.Писаренко довідався, що турецький комісар проводив з місцевим аяном відповідну роботу з метою відмови мешканців від переселення.
березня турецька сторона приступила до вирішення справи переселенців не в Ісакчі, а в Тульчі. Ранком на подвір`я, де зупинився комісар, були приведені мешканці аяну в кількості 70 чоловік. Їх вишикували в три шеренги. В першу поставили колишніх козаків Азовського козачого війська Якова та Івана Правденків та ще декілька військових дезертирів. Мешканців оточили озброєними кинджалами та пістолетами вояками та служителями аяну. Потім до будинку комісара був запрошений російський чиновник з перекладачем. Г.Писаренко оголосив мешканцям аяну про можливість переходу до російської держави з приєднанням їх до Азовського козачого війська і наданням всіх пільг переселенців і козаків. Відповідь першої шеренги була такою: “ не просилися і не бажаємо йти “ [1; 184]. Інші шеренги мовчали. За третім запитом дві останні шеренги відповіли, що якщо перша відмовляється йти, то і вони залишаються. Після такої відповіді мешканців аяну турецький комісар через перекладача дякував їм за вірність султану і обіцяв від його імені особливих прав і пільгових років [1; 184].На цьому збори закінчилися. А по обіді, десь біля 16-ї години Г.Писаренко дізнався від мешканців аяну про те, що зранку озброєні турки при зборі людей всім погрожували фізичними роз-правами і розігнали тих, хто хотів йти до російської держави. Російський посланець довів до відома турецького урядовця, що йому відомо про дії турецьких службовців і вимагав розкрити їх. На що комісар відповів, що справу закінчено і вдруге