Внаслідок таких неблагопристойних методів, до яких вдавалися турецькі урядовці, від переселення було відхилено із аянств Мачинського, Бабадагського, Ісакчинського - 109 душ чоловічої і 20 душ жіночої статі, рогатої худоби при них 179 голів [1; 189]. Із Тульчі до карантину не поступило затриманих місцевим аяном 18 душ чоловічої та жіночої статі. Від погроз турецьких урядовців втекли на Георгіївський острів 45 душ чоловічої і 5 душ жіночої статі [1; 189]. В переселенські списки не були включені мешканці віддалених сіл турецьких аянств. Збори переселенців проходили тільки в містах Ісакчі, Мачині, Бабадазі, Тульчі. Сільські мешканці не мали ніякої інформації про хід переселення. Відсутність чітких розпоряджень змушували людей залишатися на місцях і чекати представників влади. Тому й не дивно, що більшість із них дізналася про перехід, коли вже основна маса переселенців витримувала карантинний термін.

Неправосуддя турецької адміністрації, постійні погрози фізичних розправ, неспроможність російського посланця через відсутність повноважень захистити переселенців, чутки і невпевненість у майбутньому відхилили від переселення значну кількість людей. До Ренійського та Ізмаїльського карантинів поступило всього 196 чоловік [1; 410].

Таким чином, значна частина бажаючих повернутися до російської держави залиши-лася в турецьких володіннях. Г.Писаренко в кінці травня 1838 року також повернувся із-за кордону. З поверненням став клопотатися про продовження терміну прийняття людей до карантинів. Міністерство Іноземних Справ наказало керівництву Ренійського та Ізмаїльського карантинів приймати мешканців турецьких аянств до 1 січня 1839 року. По витриманню карантину прибулі повинні були бути спроваджені на поселення до Азов-ського козачого війська. На 1 січня 1839 року до складу цього війська поступило 217 душ чоловічої та жіночої статі. На їх переселення російська держава затратила 77 крб. 70 коп. сріблом і 40447 крб. 42 коп. асигнаціями [1; 411]. Але сам факт переселення і намагання турецького уряду різними засобами перешкодити ходу цього переселення мав значний резонанс не тільки в Російській імперії, а й поза її межами.

Із загальної кількості переселенців близько половини становили росіяни - некрасів-сько-липованське населення. В переселенських списках вони значилися як люди “малоросійської нації“. Звичайно ж російський уряд не вдавався до деталей щодо національної належності цих людей, щоб не ускладнювати процесу переселення. А турецька адміністрація допускала до переходу всіх козаків - колишніх вихідців із турецьких володінь.

З поселенням мешканців турецьких аянств в землях Азовського козачого війська сутичок чи непорозумінь на національному і релігійному грунті між азовцями і пересе-ленцями не відбувалося. Та й про колишню ворожнечу як ті так і інші воліли не згадувати. Бо це була не найкраща сторінка як запорозького так і донського козацтва. Азовці в деякій мірі почували себе винними за попереднє десятиліття, яке випало на долю цих переселенців. Перенесені мешканцями турецьких аянств поневіряння та постійні погрози фізичного винищення викликали співчуття у азовських козаків. Тим паче, що серед прибулих були знайомі та родичі.

У розпорядження прибулих були передані азовськими козаками вільні і недобудовані будинки та грошові пільги для будівництва. Тих, хто бажав займатися торгівлею та про-мислом оселили в Петровському посаді. Іншим, хто віддавав перевагу хліборобству та  

скотарству виділили землі між військовими станицями Петровською та Новоспасівською при ріці Каратиші. Декого за їх бажанням поселили в станиці Покровській. Був також проведений перерозподіл військових земель і переселенцям було виділено по 15 десятин землі на кожну ревізьку душу чи 60 десятин на сім`ю. Із військових магазинів Азов-ського козачого війська переселенцям був виданий продовольчий провіант до першого врожаю і зерно на посіви.

Від уряду вихідці із турецьких володінь отримали грошові пільги та 7 пільгових років на “обзаведення господарством“ [1; 41].

Так довгі роки поневірянь в турецьких володіннях, туга за батьківщиною, родинами зблизила задунайських запорожців та липовансько-некрасівське населення, змусили їх замиритися між собою та об`єднатися для ствердження надій на краще майбутнє в рідному краї. Вже через декілька років колишні переселенці, обжившись на нових місцях, почували себе повноправними козаками Азовського війська. А згодом, завдяки родинним зв`язкам та новому надходженню людей до війська з обходу азовських козаків, зникло і саме поняття “некрасівські переселенці”.

ЛІТЕРАТУРА

1. Державний архів Одеської області. (Далі ДАОО).- Ф.1, оп.218, спр.4.

2. Російський державний військово-історичнний архів. (Далі РДВІА). - Ф.43, оп.1, спр. 70.

3. Сведения о задунайских запорожцах в 1826 году // Киевская старина.-1891.-№ 11.

4. Кондратович Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина.- 1883. - № 1.

5. РДВІА. - Ф. 405, оп.6, т.1, ч. 1, спр.379.

6. Скальковський А. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького.- Дніпропетровськ,1994.

7. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828. Історико-документальний нарис. - Одеса, 1994.