За якихось кілька місяців на Україні було відновлено дійовий адміністративний апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених адміністра-торів, що називалися старостами й призначалися з місцевих поміщиків або земських урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними чиновниками— пе-реважно росіянами чи русифікованими українцями. Щоправ-да, труднощі виникли при формуванні діючої армії, оскільки німці не підтримували створення великої військової сили,

здатної кинути виклик їхньому переважаючому впливові. Незабаром на повну силу стала діяти (хоч і з неоднаковою ефективністю) поліція, до якої, як і до армії, ввійшло багато колишніх царських офіцерів.

Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні сто-сунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманат обмінявся посольствами з 12 країнами. Його зовнішня політика була, головним чином, спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання про анексію східно галицьких земель та Холмщини.

Особливо вражають досягнення уряду у створенні систе-ми освітніх закладів. На рівні початкової школи було випуще-но кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовтні в Кам'янці-Подільському відкрився новий український університет. Було також засно-вано національний архів та бібліотеку в понад 1 мли томів. Вершиною освітньої діяльності уряду стало створення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук.

Але якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти, а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем висіли фатальні політичні прорахунки. Усі вони випливали насамперед із того кола друзів, яких собі вибрав гетьман. По-перше, його компрометувала залежність від німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-друге, гетьман був тісно пов'язаний з маєтними класами, які нама-галися скасувати впроваджені революцією зміни. Скоро-падському ставилися на карб такі вкрай непопулярні заходи, як «каральні експедиції», організовані поміщиками за до-помогою німецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфіскували поміщицькі землі. По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський занадто прихильний до росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем стабільності, стала не лише притул-ком для величезної кількості представників колишньої царсь-кої верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Росію». Чиновницькі посади були зайняті росі-янами, які не приховували свого несмаку до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії кадетів.

Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, бур-жуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До на-ціональної ідеї вони ставилися байдуже.

Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але вона ще й не відповідала проголошеному П. Скоропадським курсу на розбу-дову національної державності. Однобічна орієнтація на імущі кла-си, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зу-мовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова передача селя-нами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборо-на страйків (за участь у страйках ув'язнення до двох років, великі штрафи) сприяли, формуванню опозиції, яка досить швидко пе-рейшла до активних дій. У липні—серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу май-же 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти оку-пантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх ла-вах понад 40 тисяч осіб. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьма-на змінити орієнтири (офіційне скасування державної самостій-ності України, проголошення федеративного союзу з не більшовицькою Росією, створення уряду "українського за формою, але мос-ковського за змістом") вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918р. війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон.

Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом вста-новлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи П. Скоропадського та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відно-син не могли кардинально змінити ситуацію на краще. Склад-ний клубок внутрішніх та зовнішніх протиріч виявився сильні-шим за гетьманську владу.

Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань;

відсутність численної дієздатної регулярної української національ-ної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на дер-жавну лінію гетьмана російських консервативних кіл; вузька со-ціальна база; підкорення соціально-економічної політики інте-ресам панівних верств та окупаційної влади; наростання соці-альної напруги та формування організованої опозиції.

Із самого початку стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. В середині травня відбувся ряд нелегальних з'їздів українських партій, на яких своє несхвалення уряду висловили представники таких професійних груп, як залізничники, телеграфісти, селяни й робітники. Виник коор-динаційний осередок опозиції, названий Українським національно-державним союзом, на чолі якого став В. Винниченко. Антигетьманський курс узяла інша впливова ор-ганізація —.Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоро-падським про шляхи проведення більш ліберальної й національне орієнтованої політики, та згодом вони. взялися підіймати проти нього повстанця.

Українських селян не треба було особливо підбурювати до повстання проти уряду, що конфіскував їхній врожай, повернув землю багатим поміщикам і послав у їхні села «каральні експедиції». Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі бої з