Реферат на тему:

Перші кроки Задунайського козацтва: про причини переходу запорожців до Туреччини

Однією з найсумніших дат в історії українського народу другої половини 18 ст., безперечно, є 1775 рік – рік знищення Запорозької Січі, яка протягом декількох століть залишалась центральним фактором соціально-економічного та політичного життя Укра-їни, виступала надійним захисником від зовнішніх ворогів та уособлювала найхарактер-ніші риси українців.

Серед великого циклу пісень про зруйнування Запорозької Січі одна більш виразливо передає сумні настрої козаків:

“Ей, оступили прокляті драгуни усі степи й усі плавні.  

А вже ж уступили та дві дивізії та в покровські базари –  

А вже ж славні запорожці п’яти показали:

“Ой ходімо, браття, турчина просити,  

Чи не дасть нам землі віка дожити ?”  

Пішли наші славні запорожці не з добра, а з печалі –  

Ой як утікали, то все забирали – із церков ікони,  

Тільки покидали золоту зброю та вороні коні.  

Ой пустилися наші запорожці через море дубами;  

Ой як оглянуться до славної Січі-умиваються сльозами.  

Прийшли до турка та й вклонилися низько:

“Ой дай же нам землю та й коло границі близько...” [7]. 

Отже, сумні події “атакованія Січі”, закінчуючи історію запорозькогоКоша на Дніпрі, одночасно відкривають нову добу в житті українського козацтва – так звану запорозьку “Одісею”, яка характеризувалася спробами відродити свою організацію за межами первісної території її існування, зберегти власний традиційний стрижень та загальмувати процес розкладу, утримати той великий енергійний імпульс, що мала у собі Козаччина. Ще більше півстоліття запорозьке козацтво буде зберігати свою автоном-ність, намагаючись продовжити своє життя в Усть-Дунайському Буджацькому війську вірних козаків.  

Незважаючи на свою певну послідовність та логічність, саме події “розорення Нової Січі” висувають нове коло питань, вимагаючи розв’язання цілого комплексу дослідни-цьких проблем. Описуючи останні дні Запорозької Січі, М.Корж зазначає, що після присяги на вірність російському воєначальнику П.Текелію козацьке військо “видя, что старшина их отправлена в столицу, а заведенные московские обычаи и порядки не по их вкусу, сильно поколебались, и начали козаки думы думать, да гадать, як бы москаля у шоры убрать, а самим десь дальше мандрувать; и придумали вот що.”[19; 32]. Далі старий запорожець розповідає, що ж саме надумали козаки. Цікавим є вже той факт, що ніякої альтернативної думки серед січовиків не виникло (виявляючи надзвичайну детальність цього розділу своєї оповіді, автор обов’язково б це обумовив), іншого варі-анту у запорожців не постало - як тільки звернутися до П.Текелія з проханням надати білети (перепустки), щоб йти до Чорного моря на рибальство: “Когда же сии козаки получили уже от канцелярии билеты, то собравшись со всею своею амунициею и харчовыми клунками, взяли с собою несколько лодок, по числу гребцов, тоже нагружен-ных экипажом и севши в оныя тайно, ночью, не только те коим и билеты, но и без-билетных столько забрали, сколько в лодках поместиться могло, может быть до 1000 человек, и защумели вьниз, до Телигула .” Впевнившись в можливості такого розв’я-зання справи, запорожці декілька разів повторили свою хитрість, аж поки “каковим способом и порядком и вся уже сирома со всех 40 куриней, получая билеты под предлогом Тилигула, убралась почти вся под Турка, кроме слепых, кривых и пристаре-лых” [19;33]. Отже, виходить, що самі запорожці бачили тільки один варіант продов-ження свого традиційного життя в Османській імперії; ніякої альтернативи цьому не існувало. І це не дивно. Вся попередня історія запорозького козацтва XVIII ст. Свідчить про його “протурецьку” орієнтацію, а соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток Туреччини кінця XVIII ст. демонструє можливість достатньо спокійного існування християнської громади в межах колишнього оплоту мусульманського світу.

О.Рябінін-Скляревський в спеціальному дослідженні історії Задунайської Січі наго-лошував, що Константинопольський трактат 1712 р., укладений після невдалого походу Петра I на Прут, має статтю, де російський цар “віднімає руку од Запорожжя”, а росій-ський кордон визначається по північній межі Запорожжя”[14; 60]. Але цей трактат не фіксує підлеглості запорозьких земель Туреччині. Юридично запорозькі землі до Белградського трактату 1739 р. не входили ні до складу Росії, ні до складу Туреччини. Проте, саме в цей час Запорозька Січ перебувала під протекцією Кримського ханства (з 1711 до 1734 р.) і це було добровільним актом з боку запорожців, які мусили шукати притулку після зруйнування Січі на р.Чортомлик і заборони Петра I ( маніфест 26 травня 1709 р.) перебування запорозького війська на російській території [16; 230-233]. 1734 р. запорожці, знов- таки за доброю волею, повернулися під протекцію Россії, але певні зв’язки з Кримом не припинилися.

Російсько-турецький кордон до 60-х років XVIII ст. визначався саме Белградським договором 1739 р. та прикордонними узгодженнями 40-х років XVIII ст. О.І.Дружиніна наводить карту з Російського державного воєнно-історичного архіву, яка наочно демон-струє, що російсько-турецький кордон 40-х рр. XVIII ст. співпадав з Дніпровською лінією укріплень та тягнувся від Південного Бугу, де в нього впадає р.Ташлик, далі відкритим степом на південний схід до пониззя Дніпра та примикав до нього біля гирла р.Кам’янки ( тобто на значній відстані від моря ) [4; 33-35]. Далі кордонна лінія підні-малась вище по Дніпру, переходила на річки Кінські Води та Берду і прямувала на схід вдовж Таганрозької затоки в напрямку дельти Дону. Отже, тільки в 40-х роках XVIII ст. міжнародні трактати визнають російський кордон південною межею Запорожжя, і “Запорожжя de-jure i de-facto вважається в