Часто запорожці їздили до Бахчисарая або Очакова по своїх торговельних справах . Траплялися випадки, коли запорожці наймалися до турецьких рибалок в Очакові і ціле літо працювали на Лимані або Чорному морі, ловлячи рибу: а на зиму повертались до Січі. В.Степовий стверджує,що саме такими випадками січовий уряд користувався як нагодою розвідати “про різні військові справи турецькі, і через те купці та наймити з запорожців разом з тим були й шпигами”[18; 9-10]. О.І.Дружиніна підкреслює “любов-ное отношение к Черному морю” запорожців та стверджує, що руський елемент у При-чорномор’ї не зникав ніколи, незважаючи на монгольську навалу XIII ст. та турецьку агресію кінця XV ст. Вона також звертає увагу на той факт, що “з-поміж запорозьких козаків російському уряду легко було набрати перекладачів для переговорів із татарами та турками, розвідників і т.д. Проникаючи з різних приводів до Криму, запорожці довідувалися про військові приготування турків та татар, про їх військове мистецтво, про внутрішній стан держави”[4; 36]. А.О.Скальковський присвятив цій справі запо-рожців окремий розділ своєї праці і назвав його ”Секрети Коша Запорозького. Зносини з Кримом”[16; 348 - 372 ]. Автор зазначав, що “секрети” Коша розгортаються, почина-ючи з повернення запорожців з-під турецького в російське підданство. Хронологічно автор закінчує перелік “секретів” Коша Запорозького 1763 р., а вже 1768 р. розпочина-ється нова російсько-турецька війна, і запорожці, як військова частина російської армії, опиняються безпосередньо на турецькій території, в пониззях Дунаю.

Враховуючи рівень військового мистецтва запорожців та їх добре знання території Чорноморського узбережжя, російське командування 1771 р. звернулося до кошового П.Калнишевського з проханням організувати спеціальну козацьку експедицію на Дунай на допомогу російському флоту. Січ відповіла позитивно і того ж 1771 р. відправила спеціальну експедицію. 1772 року Кіш одержав новий наказ Катерини II послати наступну експедицію тим же шляхом із Дніпра в Дунай, що й минулого року. І Січ знову відрядила спеціальну команду ( кожна нараховувала по 1000 чоловік ). Із журналу, що його вела запорозька старшина на Дунаї на вимогу російського керівництва та влас-ного Коша, можна довідатися, в яких саме місцевостях перебували тоді козаки. Так, запис від 29 травня 1779 р. говорить : “ изъ города Аккермана съ командою вышел, и въ устье Дуная, въ Килію мъсяца іюня 2-го прибылъ, где имъл раздохъ дней съ четыре. После онаго раздоху получилъ я /полковник Я.Сидловський - С.М./ отъ Г.Г.М. и кав. фонъ Вейсмана письменный приказъ о скоромъ слъдованiи въ мъстечко Измаилъ” [ 17; 16 ]. Наступні записи згадують такі назви, як Тульча, Галац, Браїлів, Гирсов. Отже, запорожці перебували саме на тій території, яка через кілька років стане для них остан-нім притулком.

О.Рябінін- Скляревський, спеціально досліджуючи історію задунайського козацтва за документами архіву Одеської області, присвятив Дунайській експедиції запорожців спеціальну статтю “Запорізькі бунти дунайців 1771-1774 рр. і початок Задунайського Коша “ [15; 65-83]. Автор робить наголос на тому, що перед зруйнуванням Нової Січі 1775 р. запорозьке товариство охопила хвиля бунтів. 1768 р. вибухнуло повстання на Запорозькій Січі проти кошового П.Калнишевського на захист ув’язнених за участь у Коліївщині. Причому вже на другий день бунту повстанці вирішили обрати нову стар-шину, забрати військовий скарб, гармати, коней, податись кудись із Запоріжжя і схиля-лися до думки перейти до Туреччини [13; 120]. Цікаво, що інших варіантів не було. Повстанці зовсім не замислювалися над подальшими планами, що і виявилося під час пізнішого слідства. Ці плани доречно порівняти зі словами того самого П.Калнишев-ського. проти якого так гостро виступала запорозька сірома. Доведений до повної без-надійності домогтися чого-небудь від російського уряду після низки звернень та прохань, П.Калнишевський 1766 р. сказав, що залишається одне –перейти всім військом під владу султана [16; 571]. Отже, незважаючи на значну різницю між сіромою і коза-цькою старшиною, вони мали і дещо спільне : переконання (в одних – свідоме, в інших – підсвідоме), що в межах Російської імперії Запорозька Січ більше існувати не може.

1769 р. стався бунт Корсунськогокуреня, що мав риси виступу проти старшини, яка зрадила товариство в Законодавчій комісії 1767 р. З 1769 р. і майже до кінця Січі 1775 р. запорожці беруть участь у війні з Туреччиною, і саме в цей час відбуваються останні бунти, що мали “ті ж підвалини, але реальніші наслідки” [15;65]. На думку О.Рябініна-Скляревського, бунти на Дунаї мають зв’язок як із руїною Січі 1775 р., так і із заснуван-ням нового Коша на Дунаї. В той же час, ці бунти ще раз наочно продемонстрували суперечності та саморозклад в середовищі запорозького товариства. Про це свідчить заведення системи повноважних писарів, які намагалися сконцентрувати в своїх руках владу і усунути товариство від розв’язання багатьох питань, вели особисте листування з російським штабом та Кошем, одержували провіант, гроші та завідували здобиччю у поході. Писар намагався проводити політику П.Калнишевського, мало залежав від громади і інколи заходив з нею в суперечності. Всі ці риси і відбилися в дунайських походах запорожців, коли 1771 р. громада виступила проти писаря С.Бистрицького, який мусив навіть просити захисту у російського командування, а 1772 р. влаштувала заколот проти писаря П.Лопатенка. Бунти ці, які