І вже 1774 р. стався новий вибух проти старшини, коли громада покарала К.Гука, що був призначений Кошем командувачем на Дунаї. Незважаючи на значні відмінності, всі ці бунти мають одну головну рису - оборона старого запорозького права проти нової системи бюрократичного урядування, проти впливу найвищого російського команду-вання. Цікаво також звернути увагу на деякі деталі: по-перше, в цих виступах брали участь не тільки сіромахи, але й самі осавули та отамани, себто вибухи мали глибоке коріння; по-друге, дунайські експедиції запорожців складалися, в основному, із добро-вольців так званих “поморчуків”, які були добре знайомі із пониззям Дунаю та узбереж-жям Чорного моря. Серед них мало було так званих “малоросійських” козаків з Геть-манщини, а переважала більш мандрівна верства Козаччини, що мало була зачеплена зв’язками із земельними грунтами, оселями та хатами, окрім степових зимівників. За 1771-1774 рр., чотири роки на Дунаю, вони добре пізнали всі плавні, оселі цього району. Вони не тільки воювали тут, але й рибалили, оскільки російське інтендантство мало забезпечувало харчами запорожців на Дунаї. Вони не кидали своїх звичайних занять, де б не були. Отже, в цей час запорожці не просто добре ознайомились з Дунаєм – краще сказати, що Дунай вабив їх своєю волею, риболовлями, очеретами, сусідством із Чорним морем, де вони не мали зачинених дверей на сотні верств.

Саме та частина товариства, що прагнула зберегти старий запорозький лад та утри-мати власну незалежність, стала оплотом дунайських експедицій та учасником бунтів 1771-1774 рр. Ці козаки залишаються на Дунаї після закінчення російсько-турецької війни, оскільки, маючи попередній досвід боротьби як із власною старшиною, так і з російським урядом, добре усвідомлюють, що із поверненням на Січ ситуація не зміни-ться. Із експедиції 1774 р. під керівництвом І.Мандрова, яка нараховувала 1015 чол., вже з Акермана вийшло 788, тобто 277 чол. відразу лишилися за Дністром [15;82]. І вже знайомим шляхом із Дніпра в Дунай приєднається до них ще частина запорожців відразу після оточення Нової Січі російськими військами 1775 р.

Таким чином, вся попередня історія запорожців XVIII ст. свідчить про їх певну “протурецьку орієнтацію”: козаки були добре знайомі з турецькими територіями, їх вабили придунайські очерети і вони повністю усвідомлювали можливість досить спокійного життя на цих землях. Тому зауваження А.О.Скальковського, що на Січі давно лунали чутки про перехід до Туреччини, виявляється цілком слушним. Був навіть негласний кандидат – Пилип Федоров (вже старий чоловік, що з 1764 року перебував в Самарському монастирі), якого хотіли “насильно” обрати кошовим, щоб із ним втекти до Туреччини [16;571]. Н.Полонська-Василенко, намагаючись розв’язати питання про таку страшну і зовсім незрозумілу кару частини запорозької старшини після знищення Січі, висловлює припущення, що вищим російським урядовцям стало відомо про наміри запорожців шукати допомоги у іншої держави. Тому Г.Потьомкін у листі до Катерини II писав: виявлені такі страшні злочини старшини, що він навіть не може образити уяви імператриці, відкривши їх [13;125]. В спеціальному ордері генерал-поручику П.Текелію (липень 1775 р.) Г.Потьомкін також згадував про “преступления кошевого и его едино-мішленников” [20; Арк.3]. Отже, в очах правлячої верхівки це була не проста примара, а заздалегідь продумана і організована акція.

В офіційному маніфесті про знищення Запорозької Січі від 3 серпня 1775 р., де так детально перелічені всі “злочини” козаків, зовсім не згадано про “злочини” старшини, а тому неясним залишається, за що того П.Калнишевського, який викликав до себе нена-висть сіроми (а також писаря Глобу та суддю Головатого), засуджено на довічне ув’яз-нення у далеких монастирях. На підставі цих фактів виникає думка, чи не полягали ці “злочини” в ідеї (можливо, не всім зрозумілій, але і не чужій різним верствам Запо-рожжя) розірвати з Російською імперією і шукати волі “під султаном” [5;416]. Натяки на це можна знайти ще у 1755 р., коли запорожці “отправляли от себя к хану крімскому депутатов с прошением, чтоб они приняті біли под его протекцию и в татарской земле жить” [13;136].В 1766 р. П.Калнишевський вказав на таку можливість, як на єдиний вихід із кризової ситуації. 1768 р. повстанці на Січі не знайшли нічого кращого, як тільки втекти до Туреччини. Думка про це не покидає запорожців: вже 1776 та 1777 р. до французького представника й консула у Гданську приїжджали запорожці шукати протекції задля відновлення Січі на території Туреччини [2;179]. Вони її не одержали, але завдяки власним заходам та підтримки з боку Порти домоглися турецького під-данства та протекторату.

Таку стійку “протурецьку” орієнтацію запорозького козацтва у XVIII ст. можна зрозуміти тільки з урахуванням історичного розвитку Османської імперії того часу, її суспільно-політичних та етноконфесійних особливостей, соціально-економічного стану. Спеціальні дослідження з історії Туреччини показують, що на кінець XVIII ст. від колишньої могутньої мусульманської імперії, з якою мусили рахуватися європейські політики XVI - початку XVIII ст. та з якою так заповзято боролася Запорозька Січ в часи свого розквіту, залишилася лише слаба тінь [9]. Суспільна криза, що стала помітною вже в кінці XVII ст. (особливо після черги поразок від австро-угорського війська 1664 і 1683 рр. та Карловицького миру 1699 р., який відкрив період безупинних